розставивши ноги («Такі великі яйця, колінок не звести», – подумала Марсі). Це було погано, але ще не найгірше. Найгірше – це сусіди, які стояли по своїх газонах і дивилися. Чи знали вони, чому вся ця поліція так раптово матеріалізувалася перед чепурним міським ранчо Мейтлендів? Марсі здогадувалася, що більшість уже знає (прокляття мобільних телефонів), і вони неодмінно розкажуть іншим.
Один із патрульних вийшов на проїжджу частину та підняв руку. Марсі зупинилася й опустила скло.
– Ви Марша Мейтленд, мем?
– Так. Не можу заїхати до себе в гараж через усі ті машини на доріжці.
– Припаркуйтеся тут на узбіччі, – відповів він, показуючи на місце за крузерами.
Марсі відчула бажання висунутись у вікно, майже впритул обличчям до копа, і закричати: «МОЯ доріжка! МІЙ гараж! Заберіть цей мотлох із моєї дороги!»
Натомість вона припаркувалася і вийшла з автівки. Їй треба було попісяти, і то негайно. Мабуть, іще відтоді треба було, як той коп одягнув на Террі наручники, а вона це лише зараз усвідомила.
Один із поліцейських щось говорив у мікрофон на плечі. І тут із-за рогу будинку, з рацією в руці, вийшов фінальний штрих до зловісного сюрреалізму того вечора: вагітна жінка зі здоровенним животом, у квітчастій сукні без рукавів. Вона перетнула моріжок Мейтлендів тою особливою качачою ходою, майже прошкутильгала, що властиво всім жінкам, у яких добігає кінця останній триместр. Підійшовши до Марсі, вона не всміхнулась. На шиї бовталося ламіноване посвідчення. На сукні, просто на схилі однієї з гігантських цицьок – не до ладу, мов собача галета на тарілці для причастя, – висів поліцейський жетон Флінт-Сіті.
– Місіс Мейтленд? Я детектив Бетсі Ріґґінз.
Вона простягнула руку. Марсі не стала її тиснути. І хоч Гові наказував їй цього не робити, промовила:
– Що вам треба?
Ріґґінз глянула за спину Марсі. Там стояв один із патрульних штату. У своєму квартеті він явно був ватажком, бо на рукаві сорочки виднілися стрічки-нашивки. Він простягнув аркуш паперу.
– Місіс Мейтленд, я лейтенант Юнель Сабло. Ми маємо ордер на обшук цього приміщення і конфіскацію будь-яких предметів, що належать вашому чоловікові, Теренсу Джону Мейтленду.
Марсі вихопила папірець. Згори готичним шрифтом було надруковано «ОРДЕР НА ОБШУК». Нижче точилася юридична шарманка, а внизу стояв підпис, який вона спершу прочитала як «суддя Кратер». «А він, бува, не щез давним-давно?»[34] – подумала Маріс, а тоді зморгнула з очей рідину, чи то піт, чи то сльози, і побачила ім’я Картер, а не Кратер. На ордері стояла сьогоднішня дата, і підписали його, вочевидь, не більше шести годин тому.
Вона перевернула аркуш і нахмурилась:
– Тут немає ніякого списку. Це що, значить, ви навіть його білизну заберете, якщо заманеться?
Бетсі Ріґґінз знала, що вони неодмінно збиратимуть усю білизну, яка трапиться їм у брудному одязі Мейтлендів, і мовила:
Джозеф Форс Кратер – суддя Верховного суду штату Нью-Йорк, який 1930 року загадково і безслідно зник під час політичного скандалу.
