трикляті інтернети, фейсбуки й щебетання в твітері.
Він похитав головою і продовжив:
– Джеймі має рацію, невинний, поки провини не доведено в суді, це цілком по-американськи, але коли поліція вчиняє такий публічний арешт… – він зітхнув. – Ви пити не хочете, містере Пеллі? Перед матчем Джеймі зробила чай із льодом.
– Дякую, та краще я відвезу дівчат додому. Їхня мама вже чекає.
Передати дітей матері – це лише перша справа на сьогодні. Перед тим як ступити під сліпуче світло телекамер, Гові зі швидкістю кулемета проторохтів список завдань, і другим пунктом Алек мав мотнутися назад до Кеп-Сіті й дорогою зробити кілька телефонних дзвінків – попросити послуги в старих знайомих. Знов у запрягу, і це добре (набагато краще, ніж позначати шини крейдою на Мідланд-стрит), та саме це, перше, завдання було нелегким.
Дівчатка сиділи в кімнаті, що, судячи з риб’ячих опудал, які стрибали стінами з нефарбованих соснових дощок, була чоловічим барлогом Тома Меттінґлі. На величезному пласкому екрані виправляв дуропляси Губка Боб у своєму містечку Бікіні-Боттом, тільки без звуку. Дівчата, по яких прийшов Алек, скрутилися калачиком на дивані, так і не знявши своїх футболок і бейсболок із символікою «Золотих драконів».
На обличчях і досі виднівся золотисто-чорний грим – певно, це мама розфарбувала їх кілька годин тому, іще до того, як колись дружній світ став на задні лапи й прогриз діри в їхній родині. Майже вся фарба на обличчі молодшого дівчати зійшла зі слізьми.
Старша дівчинка побачила здоровенний незнайомий силует у дверях і ще міцніше обійняла сестру. Хоч в Алека своїх дітей не було, він любив малечу, і від інстинктивного поруху Сари Мейтленд йому здавило серце: дитина боронить дитину.
Він став посеред кімнати, склавши руки на грудях.
– Саро? Я друг Гові Ґолда. Ти ж знаєш його, так?
– Так. З моїм татом усе гаразд?
Сара говорила майже пошепки, голос захрип від плачу. Ґрейс узагалі ні разу не поглянула на Алека, а тільки сховала обличчя в западинку на плечі старшої сестри.
– Так. Він попросив, щоб я відвіз вас додому.
Не зовсім правда, проте зараз не час присікуватися до дрібниць.
– А він уже там?
– Ні, але мама вдома.
– Можна піти пішки, – ледь чутно вимовила Сара. – Це трохи далі вулицею. Я триматиму Ґрейс за руку.
Ґрейс Мейтленд замотала головою на знак протесту, не відриваючись від плеча старшої сестри.
– Тільки не ввечері, зараз уже сонце сіло, люба, – сказала Джеймі Меттінґлі.
«І не сьогодні», – подумав Алек. І впродовж багатьох наступних вечорів. Чи днів.
– Нумо, дівчатка, – гукнув Том удавано веселим (а через те скоріш зловісним) голосом. – Я проведу вас до дверей.
Під ліхтарем на ґанку Джеймі Меттінґлі здавалася ще блідішою. Протягом якихось трьох годин вона з футбольної вболівальниці перетворилася на пацієнтку
