Заходу збігся і крах традиційної американської ідентичності, що зберігалася, як стверджував С. Гантінґтон у роботі «Хто ми?», до середини ХХ століття. Цікаво, що традиційна американська ідентичність зникла практично одночасно зі зникненням написів «тільки для білих» на початку 1960-х років.
У США розпад «великого Ми» протікав вельми драматично. Останнім великим сплеском традиційної американської ідентичності стала антикомуністична істерія 1950-х років, а потім антипорнографічні судові процеси 1960–1970-х років і діяльність організації «Моральна більшість». Далі відбулася активізація боротьби чорношкірої меншини (і всіх інших меншин) за свої права, що була підтримана із центру. Хай би що казали критики американізму, але Мартін Лютер Кінґ ніколи не став би цивільним святим і одним із мучеників Америки без сприяння (або, щонайменше, нейтралітету) офіційного Вашинґтона. Підпорядкування південних штатів новій расовій політиці почалося вже на початку 1960-х років. Можливо, таким самим «святим» став би й видавець Ларрі Флінт[4], якби куля фанатика не паралізувала його, а вбила.
Насильство, яке більше не здатне пов’язувати людей у єдине ціле, змушене було шукати інші, зовнішні об’єкти. В іншому разі національна ідентичність розпадалася на очах. Спроби президента Рональда Рейґана представити СРСР «імперією зла» Союзу були не чим іншим, як прагненням воскресити образ ворога (угамувавши при цьому апетити ВПК). І поки ворог твердо тримався на ногах, популярність президента била рекорди, але щойно СРСР розпався, колишнє патріотичне піднесення пішло на спад.
Події 11 вересня 2001 року, за всієї їхньої трагічності, стали воістину «даром небес» для Америки – за одну мить було відроджено образ ворога: цього разу ним виявився «світовий тероризм», який персоніфікувався в особі Усами бен Ладена. Американці знову сповнилися відчуттям «великого Ми» і прагненням відновлення порушеної гідності – фактично, помсти, яка, як відомо, також є одним із видів насолоди. Болісно тривалу кризу, що почалася після расової емансипації, емансипації жінок і сексуальних меншин, було тимчасово подолано. Але тільки на деякий час, оскільки вододіл за лінією «осіле кероване населення – кочова владна меншість» не лише нікуди не подівся, а й продовжує поглиблюватися. Тим часом «велике Ми» повільно розсипається, як пляжний замок, що збудований із піску і на піску.
Однак рано святкувати «тріумф гуманізму». Неможливо ігнорувати те, чим його сплачено. Це створення нових вибухонебезпечних спільнот, розростання непристойного і каналізація прагнення до насильства новими, раніше не відомими способами. Найбільш очевидний для українців приклад – це, звісно, війна на Донбасі, проте вона зовсім не є чимось винятковим: локальні військові конфлікти й етнічні чистки давно стали «невидимою повсякденністю» для цілих регіонів планети. Такою, на жаль, є розплата за вестернізацію: перше, до чого вона призводить, – це не створення
Ларрі Флінт (1942) – американський видавець і глава фірми «Larry Flynt Publications» (LFP), засновник порнографічного журналу «Гастлер», власник мережі стрип-клубів. У 1978 році Флінт став жертвою пострілу Дж. Франкліна (відомого вбивці-расиста), відтоді змушений пересуватися в інвалідному візку. Журналу «Гастлер» та еволюції персони Флінта присвячено чудову книжку Лори Кіпніс «Bound and Gagged: Pornography and the Politics of Fantasy in America». У 2017 році Ларрі Флінт оголосив про винагороду в 10 мільйонів доларів тому, хто надасть матеріали, що сприяють імпічменту президента США Дональда Трампа. –
