вони докотилися!» – ці слова звучать щонайменше від часів Французької революції – першої з революцій, чиєю рушійною силою була відраза до правлячого класу, що вироджується. Саме по собі розкладання політики передбачає чіткий поділ на ми і вони. Ми – це ті, хто розкладанням не зачеплені. Вони – ті, хто ним насолоджується. Так фіксується дистанція між тими, хто керує, і тими, ким керують, а також існування певної норми відносин, яка грубо порушується.
У цьому явищі існує цікавий оптичний феномен: те, що одній стороні бачиться великим і очевидним, для іншої здається дрібним і незначним. Так полягає справа з корупцією. У надрах правлячого класу її вважають такою собі «прозою життя», що не заслуговує на широке обговорення, тоді як поза його межами має вигляд зловісного симптому розпаду, який охопив геть усе. Так само йде справа, з одного боку, із непотизмом (торгівлею посадами), незаконною приватизацією, рейдерством, а з іншого – падінням культури праці, пасивністю виборців, епідеміями соціальних хвороб.
М. Гардт і А. Неґрі підкреслюють: «Форми, у яких проявляється розкладання, є настільки різноманітними, що будь-яка спроба їх перелічування нагадує спробу вичерпати море чайною ложкою». Воно завжди виступає для нас як щось зовнішнє – ані правлячий клас, ані маси не у змозі прийняти самих себе як фактор і умову розкладання політики.
Лише за півстоліття після того, як Раймон Арон, французький філософ, політолог і публіцист, розмірковував про долю демократії, занепад держави і розкладання політики стали настільки загальними, що фактично припинили бути об’єктами рефлексії, незважаючи на те, що глобалізація, повзуча економічна криза і, нарешті, сучасне рабство – «це темне підчерев’я глобалізації», як висловилася Гіларі Клінтон, – є інтимно взаємопов’язаними. Але що ж, урешті-решт, вивело їх на сцену? Не дивуйтеся: жага процвітання, прагнення до прогресу і демократії, підвищення конкурентоспроможності. Тобто – його величність «брак».
Після десятиліть суперечок про цінності демократії, у яких у результаті здобули перемогу демократи, несподівано з’ясувалося, що демократія аж ніяк не є універсальною цінністю, позачасовою ідеєю, і по-справжньому гарна лише в момент свого становлення, коли вона змінює деспотію. За одне-два покоління демократія «занедужує», і тоді нарцисична деґрадація правлячих еліт перетворює колишні переваги демократичних режимів на їхню протилежність: правителі й ті, ким керують, розходяться все далі, але при цьому стають усе більш схожими одне на одного у своїх мотиваціях.
Отже, розпад політики – ознака враження її суб’єктів нарцисичною потребою та її матеріальним еквівалентом – «браком». Розкладання режиму – наслідок його нарцисичного виродження. Але чому такими живучими є режими «невдалих держав», які не збираються зникати з політичної карти світу?
«По суті, здатність бачити розкладання – це, якщо скористатися висловом Декарта, “la faculte la mieux partage du monde”, найпоширеніша
