виразне розходження між динамічною й технологічно розвинутою Північчю та відсталим Півднем. Як зазначає Вільямс, «небезпека полягає в тому, що нові Середні віки можуть виявитися переходом до нових Темних віків. Світ уже зіткнувся не лише з дефіцитом безпеки, але й із дефіцитом керованості. Обидва ці процеси найближчими десятиліттями будуть швидше посилюватися, ніж затухати. Ба більше, вони будуть взаємно посилюватися найбільш непередбачуваним, руйнівним і небезпечним чином». Інший дослідник – Філіп Черні,– розглянувши ці симптоми, які він назвав «ознаками неосередньовіччя», дійшов висновку, що «вони створюють довгостроковий “стійкий безлад”».
Для ентузіастів капіталізму на пострадянському просторі все здається не настільки драматичним. Жорстка вертикаль влади, що створена в Росії Володимиром Путіним, певною мірою замінила втрачений вимір Символічного, утримавши Росію від наближення розпаду. Те ж саме можна сказати і про Білорусь, де політичний режим було фактично заморожено. Однак в Україні події пішли іншим шляхом, що і призвело до тривалої політичної нестабільності. Її найвищий законодавчий орган, створюючи все нові заборонні акти, систематично порушує ті, що вже існують. Як зауважив один український політолог, «усі слова втратили референції».
То в чому ж причини розпаду? Напевно, не в глобалізації, що давно перетворилася на «смітник непізнаного». Її вплив західним політологам не вдалося оцінити по-справжньому навіть після краху транзитивістського дискурсу про перехід до демократії. Усе, що сьогодні відбувається в політології,– це спроби раціоналізувати поведінку електоральної стихії, приймаючи поведінку політичних гравців за дещо самоочевидне.
Навіть такий безкомпромісний критик системи як Ліндон Ларуш вбачає коріння розпаду в змові еліт, у їхніх моральних якостях. Але ні Ларуш, ні Вільямс не звертають уваги на загальну мотивацію їхніх агентів, що лежить в основі всіх згаданих явищ: нарцисичну потребу, «брак». Будь-який Символічний вимір тут виключено. І хай би до якої із передбачуваних причин ми звернулися – чи то це вплив транснаціональних структур або локальної лояльності, утрата керованості, корупція, зниження ефективності державного управління, – насправді всі вони виявляються настільки взаємопов’язаними, що будь-які спроби їхнього розгляду окремо приречені на провал.
Розпад не підлягає контролю. Рекомендації з боротьби з корупцією, використання міжнародних рейтингів корумпованості, прозорості, індексу людського розвитку тих чи інших країн, так само, як і проведення самітів, боротьба за права людини, проти застосування тортур, торгівлі людьми або дитячої порнографії, приносять результати, що вражають своєю скромністю. Так само полягає справа і з дуже поширеним нині «закручуванням гайок» за допомогою впровадження біометричного контролю, систем стеження й обмежень під час перетину кордонів. Усе це свідчить скоріше про безсилля урядів, аніж про їхню силу. Не маючи можливості контролювати
