«Тоталітаризм» – поняття, що запроваджене філософом Ганною Арендт, – хоча і набув широкої популярності в середині минулого століття й пережив своєрідну «реінкарнацію» в 1990-х роках, сьогодні бачиться досить спірним, якщо не безнадійно застарілим. Якщо капітал пропонує нам утамування «браку», а «сади насолод», що культивують порнографією, утамовують нарцисичну потребу, то тоталітаризм у певному розумінні є альтернативним тому й іншому: він пропонує інший порядок бажань, інший, більш високий рівень співвідношення сил творення і «браку».
Ганна Арендт зафіксувала лише зовнішні інституційні прояви тоталітаризму, але звела його до чистого насильства, певного «абсолютного зла». Вона не помітила, що в державі, у якій відсутня конс’юмеристська ідеологія, існує потужний магнетизм, який і до цього дня притягує людей. Багато хто й сьогодні був би не проти повернутися в той час: їм не вистачає тієї гостроти бажань, тієї визначеності, «ясності ідеалів». Ба більше, сьогодні вже говорять про «ліберальний тоталітаризм», хоча єдине, на що вказує це поняття, – це тотальність «браку».
«Економічне диво», яке було здійснено сталінським СРСР, стало на Заході об’єктом захоплення в середовищі інтелектуалів. Слід пам’ятати ще й про те, що за роки правління Сталіна радянська еліта (за винятком небагатьох письменників і акторів) жила досить скромно. «Брак», так само, як і нарцисична потреба, був «націоналізованим». Відповідно, відбулося вивільнення величезних сил творення, масового ентузіазму людей, які чекали близького поліпшення свого становища. Не треба забувати й про те, що до революції 1917 року зростання населення в Російській імперії протягом декількох століть випереджало зростання виробництва хліба, через що становище селянства постійно погіршувалось і перед революцією стало в повному розумінні нестерпним. Репресії щодо сил «браку» за роки правління Сталіна велися найбільш ефективним способом – за найширшої підтримки знизу, – а головним пріоритетом державної політики була модернізація, а не споживання, що й дало можливість здійснити індустріалізацію.
Славой Жижек запровадив інше визначення тоталітаризму, указавши на його радикальну відмінність від авторитарного правління. Формула авторитаризму, на його думку, має такий вигляд: «слухайся – і мені начхати, що ти про це думаєш». Тоталітаризм же вимагає іншого: «слухайся – і отримуй задоволення». Ось чому так швидко згасає запал колишніх в’язнів тоталітарних режимів, щойно вони стикаються з реальністю «суспільства споживання». Усі вони були «борцями за свободу», державниками, а зовсім не борцями за необмежене споживання. У цьому плані показовим є приклад Олександра Солженіцина. Здійснивши акт символічної відплати, цілком викривши, як йому здавалося, механізм функціонування ленінсько-сталінського режиму, він при цьому залишився державником, прихильником «великого Ми».
Важливим моментом у цій схемі реалізації бажання є те, що любов до піднесеного об’єкта
