ту справу. Задовольнившись іще більше після кави та десерту, вони поїхали додому, де кохалися чи не найпристрасніше на її пам’яті.
Але наступного ранку вона побачила, як він знайшов у комірчині штани, у яких їздив до «Ожинового заїзду». Засунув руку в кишеню й витягнув візитівку Пола Сколфілда, поглянув на неї й переклав у внутрішню кишеню піджака, у якому мав поїхати на роботу в понеділок.
Упродовж вихідних Кевін відчував у містечку якийсь холодок. Друзі, від яких він очікував вітальних дзвінків, так і не зателефонували. У Міріам відбулася розмова з матір’ю – як він потім довідався, неприємна. Коли він наполегливо попросив розповісти деталі, вона зрештою сказала йому, що мати, заступаючись за нього, встряла в суперечку з однією зі своїх так званих добрих подруг.
Він і сам мало не встряв у суперечку, заїхавши вранці в неділю по бензин на «Автозаправку Боба», де Боб Солтер пожартував – мовляв, шкода, що лесбійкам і ґеям у їхній країні постійно таланить.
Через це він не здивувався тому, як прохолодно його зустріли в офісі зранку в понеділок. Мері Екерт, яка виконувала обов’язки його секретарки та адміністраторки, ледве привіталась, а Тереза Лондон, секретарка Ґарта Сесслера, променисто всміхнулась і швидко відвела погляд, коли він пішов до свого «загончика».
Невдовзі після того, як Кевін прибув до свого кабінету, задзижчав сигнал внутрішнього зв’язку, і Майра Брокпорт, секретарка Сенфорда Бойла, сказала голосом, який нагадав йому одну сувору вчительку з його школи:
– Містер Бойл хоче негайно вас побачити, містере Тейлор.
– Дякую, – відповів він і вимкнув внутрішній зв’язок.
Він підвівся й розгладив краватку. Відчув упевненість і захват. А що в цьому такого? За три короткі роки він залишив майже незабутній слід в історії цієї солідної старої фірми. Браян Карлтон і Ґарт Сесслер стали повноправними партнерами за п’ять років із хвостиком. Тоді фірма звалася «Бойл і Бойл»: Сенфорд працював зі своїм батьком Томасом, який, маючи тепер років вісімдесят п’ять, зберігав гострий розум і досі нав’язував власну думку своєму п’ятдесятичотирирічному синові.
Кевін боявся, що Бойл, Карлтон і Сесслер не побажають запропонувати йому статус партнера. Вони відзначалися снобізмом узагалі і щодо фірми зокрема. Усі троє партнерів були синами юристів і внуками юристів. Вони наче вважали себе особами королівської крові, нащадками монархів, які успадковують скіпетри та престоли разом із персональними королівствами: один – планування майна, другий – нерухомість…
Вони володіли найбільшими будинками в Блайсдейлі. Їхні діти їздили на «мерседесах» і BMW та навчалися в університетах Ліги Плюща; двоє з них уже майже випустилися з юридичних шкіл. Усі місцеві професіонали на них рівнялися, цінували запрошення до них на гостини та вечірки, а також випадки, коли ті відвідували їхні власні вечірки. Здавалося, стати їхнім партнером – це все одно що одержати помазання.
Міріам, яка все життя належала
