уже пряміше.
– Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.
– Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, – підвищив голос Кевін. – У своєму останньому звіті вона стверджувала… – Кевін поглянув на документ. – «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». – Він поклав документ. – Непоганий відгук, чи не так?
– Так, але, як я вже сказав…
– Запитань більше немає, ваша честь.
Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення.
Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, – подумав він. – Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.
– Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корнблю?
– Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, – промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.
Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.
Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.
Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.
– Барбаро, – заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.
– Секунду, містере Бом, – промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. – Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? – Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. – А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? – Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. – Продовжуйте, містере Бом.
– Дякую, ваша честь. – Бом підійшов до крісла для свідків – високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. – Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корнблю того дня в його кабінеті. Не квапся.
Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.
– Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…
– Мистецтва? Що
