прочинені двері долинув галас. Голосу Дженкінс не упізнав, але впізнав розпач. Він спробував вгадати акцент – південь, далекий південь, можливо, Перт. Якщо це правда, то людина – чоловік – опинилася далеко від дому.
– Сержанте, гадаю, вам слід вийти сюди, – покликала Таня.
Її зазвичай спокійний голос пролунав схвильовано.
Звісивши ноги зі стола, Чендлер оправив своє черевце. Воно розрослося багато місяців і років тому, після того як від чоловіка пішла Тері; неначе тіло вирішило, буцімто можна зарадити тому, що у господаря забрали якусь частину, збільшившись для компенсації.
Сержант увійшов до контори. За Таніним столом – перший пункт зв’язку після високої стійки – сидів нервовий чоловік, якому на вигляд було приблизно двадцять п’ять. Його футболка і джинси виказували, що незнайомця добряче побили.
Чендлер торкнувся шиї і лайнувся. Він забув свою краватку із застібкою. Чоловік не був затятим прихильником форми, але віддавав їй перевагу, коли зустрічався з представниками громадськості. Це додавало авторитету.
– Прибери такого вигляду, наче володієш цим місцем, – навчав його Білл, – але дій так, наче керуєш ним.
Поки він наближався, Таня стояла поруч із чоловіком, обережно його роздивляючись. Навіть Нік під’їхав сюди від стійки, немов, залишаючись у кріслі, продовжував виконувати призначену йому роль чергового.
Відвідувач підвівся. Таня своєю чергою позадкувала, готуючись діяти. Чоловіків переляк розповзався. Чендлер помітив, що вони майже однакового зросту, хоч і різної комплекції; в чоловіковому погляді переважала знервованість – очі перестрибували із Дженкінса на стіни і підлогу, неначе шукали собі кращого місця. Схоже, тіло їхнього гостя збагнуло, що очі шукають нагоди втекти, і звузило їх, перетворивши на щілини, щоб запобігти цьому. Здавалося, чоловіка мучив біль.
– Він хотів, щоб я став п’ятдесят п’ятим номером, – пролопотів він, уперше подивившись Чендлерові прямісінько у вічі. Потім здригнувся і міцно стиснув повіки.
Чендлер відзначив собі дещо подумки. Безсумнівно, перський акцент. Кущики щетини на обличчі підказували, що тижнями їх торкалося лише грубе лезо тупої бритви.
Мандрівний робітник, припустив Дженкінс; надто розсудливий і трохи засвіжий, щоб бути волоцюгою.
– Про що ви? – запитав Чендлер, зберігаючи спокій попри те, що несподівана поява закривавленого незнайомця збентежила його.
– П’ятдесят п’ятим, – повторив чоловік.
Чендлер подивився на Таню, шукаючи допомоги. Вона похитала головою.
– П’ятдесят п’ятим… ким? – перепитав Дженкінс. У нього виникло бажання простягнути руку і торкнутися чоловікового плеча на знак підтримки та розради, однак сержант непокоївся, що це може налякати його.
– Ч-ч-чолов’яга. Вбивця.
– Який вбивця?
– Той,
