маю на увазі, де ви жили?
– У Перті… але я подорожував.
Він відкинувся на стільці. На мить здалося, що чоловік ось-ось сповзе на підлогу.
– У вас є якесь посвідчення особи?
– Він його вкрав.
Чендлер кивнув.
– Гаразд… ви дізналися його ім’я, Ґабрієлю?
Чоловік мовчав. Очі, вивчивши кімнату, почали заплющуватися.
Чендлер знову подивився на його одяг. Засохла кров означала, що серйозних ран немає, однак він не міг відкидати невиявлений крововилив у мозок.
– Чи ви…
– Гі-і-і-і-іт, – протяжно зітхнув Ґабрієль.
– Гіт? – Чендлер кивнув Тані, яка вже записувала ім’я.
Ґабрієль кивнув.
– Маніяк. Його звали Гіт. Він украв моє посвідчення особи.
Тіло, яке здавалося застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.
– Я мушу вибиратися звідси. – Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.
– Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.
– Ні, – заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. – Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.
– Тепер ви в безпеці, – запевнив його Чендлер.
– Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.
Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.
– Ми можемо привести вам лікаря, – запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.
– Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.
Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.
Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати – напевно, його.
Сержант звернувся до свого гостя.
– Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.
– Ґабрієль Джонсон.
– Звідки?
– Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..
– Без постійного місця проживання.
– Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… – Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.
– Вік?
– Тридцять.
Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі
ПВХ – полівінілхлорид, різновид пластмаси.
