з орлів закружляли хвилювання і жах. Це може бути велика справа. Йому необхідно було витягнути ще кілька деталей, перш ніж жертва закриється в собі.
– Він розповів вам щось про себе?
– Лише те, що живе неподалік.
– У Вілбруку? – Чендлер не міг пригадати жодного Гіта з цих країв, однак припускав, що ім’я могло бути вигадане. Тепер він міркував про те, хто з місцевих міг убити стількох людей. У Вілбруку божевільних вистачало, але жоден із них не мав достатньо клепки, щоб упоратись із таким. Напевно.
– Ні… я не зна’… просто десь тут, так він сказав. Про мене, в нього був східний акцент. Хай там як, він мені здався достатньо привітним. Я шукав того, хто може мене підкинути, а не рідну душу.
Чендлер кивнув, заохочуючи його продовжувати.
– Я сказав йому, що родом із Перта. Коли він зауважив, що я опинився далеко від дому, я відповів, що мусив поїхати туди, де є гроші, і що тут, на півдні, самі неродючі землі, але в них є своя краса. – Ґабрієль здвигнув плечима і скривився. – Це брехня, але я виявив, що поїздку завжди слід трохи перехвалити. Гадаю, повія зробила б так само.
Чендлер уважно розглядав його. Гримаса означала, що це був не жарт, а філософія, якої чоловік дотримувався.
– За годину ми проїхали кілька з’їздів до ферм. Я сказав йому, що тут мене влаштує, але він заперечив, що сюди й так усі кидаються. Сказав, це те саме, що зупинитися на першому водопої на своєму шляху, великому, де тварини вже скаламутили воду. Сказав, що тут платять фігню, а на тих фермах, що подалі, буде краще. Я запитав, чи він працював у них раніше, раптом він міг підкинути мені ім’я чи роботу, але він не відповів. Я подумав, що так, мабуть, і було, але потім сталося щось таке, про що він не хоче говорити.
Чендлер записав собі, що слід пошукати Гіта на деяких фермах; може, хтось пригадає, що він працював у них.
Ґабрієль продовжував:
– Ми їхали ще півгодини, навколо була сама тільки курява. Я почав розмірковувати, як комусь вдається там вижити, не кажучи вже про стадо худоби. Від побаченого мені захотілося пити. Вікна були опущені, та повітря однаково закипало. Він, мабуть, прочитав усе в мене на обличчі. Сказав, що ззаду є вода, якщо я хочу. Так він мене і впіймав.
– Вода?
Ґабрієль кивнув.
– Вона мала вапняний присмак, але тоді мене це не надто займало. Це була вода, а я страшенно хотів пити. – Чоловік виснажено подивився на Чендлера, немов відчув до себе огиду. – Я майже одразу зробився сонний. Спершу подумав, що це мене спека так виснажила, але стан щомиті погіршувався. Я спробував підняти руки і не зміг. Здавалося, наче вони не прикріплені до мого тіла. Пам’ятаю, що повернувся, щоб глянути на Гіта. Він просто дивився на мене, ніби не відбувалося нічого дивного. Просто процес, який він уже бачив безліч разів. Він навіть не дивився на дорогу чи куди ми їдемо, а лише витріщався на мене, як мені здалося, кілька годин. Його обличчям совалася тінь, аж поки нарешті я не міг роздивитися
