у відповідь так на нього зиркнув, що сержант замислився, чи чоловік, бува, не бачить його хитрощів наскрізь? Очі, які нещодавно мріяли тільки про втечу, вмить зробилися спокійні й зосереджені. Здавалося, вони благали Чендлера сказати правду, засуджували його брехню.
– Де я залишуся?
Чендлерові на думку одразу спали камери, але вони навряд чи приваблять наляканого Ґабрієля. Утім можна запропонувати одну ніч у розкошах…
– У місті є чудовий готель.
Це було не зовсім щиро. Місце, яке тримав Оллі Орландер, не було палацом, однак для батрака, що звик ночувати в спальні на двадцять людей, воно могло видатися достатньо розкішним.
– Окей, – ухильно озвався Ґабрієль.
– Я поставлю когось на варту.
Він це зробить. Джим залюбки сидітиме там цілий день зі своїми напіврозгаданими кросвордами.
– Є хтось, кому ми можемо зателефонувати? – поцікавився Чендлер.
– Ні, – різко кинув Ґабрієль. Доброзичливість, яку намагався встановити між ними сержант, зникла. Схоже, тема родини зачепила чоловіка за живе.
– Не маєте родини? – продовжив роз’ятрювати рану Чендлер. У відповідь лише повільне похитування головою.
– Чому? – Чендлер випробовував долю, але він умисно навчився знаходити вразливі місця, щоб маніпулювати ними на допитах, і звичку цю важко було вимкнути. Іноді це гнівало не лише інших, а й його самого.
Ґабрієль кинув на нього той самий холодний погляд. Погляд, який значив, що Чендлерові не слід наполягати, тож сержант вирішив не робити цього. Цей чоловік достатньо пережив сьогодні й не мусить озвучувати причин, чому не має родичів, яким можна було б зателефонувати. Але Ґабрієль врешті-решт урятував його від цієї неприємності.
– Вони померли, офіцере.
Він сказав це без жодної емоції, посмикування припинилося, нервова енергія вичерпалася. Після нестямної втечі, бігу, щоб урятувати життя, знущань, яке вистраждало Ґабрієлеве тіло, він, схоже, нарешті вимкнувся.
– Сержанте, – сказав чоловік повільно, і його м’який голос застелив усе навколо шовком. – Єдине, що об’єднує нас всіх після народження, – потреба мати батьків та розрада віри. Мене підвели обидві.
– Ви про що?
Ґабрієль зітхнув і заплющив очі.
– Нічого. Родинні штуки. Я стомлений, злий, наляканий. Я просто хочу поспати.
Чендлерові кортіло вистрілити ще кількома запитаннями, але хтось перерізав ниточки маріонетки з протилежного боку стола.
Він відвів Ґабрієля назад до контори; чоловік нетвердо тримався на ногах, наче намагався не впасти. Таня приєдналася до них, злегка кивнувши Чендлерові на підтвердження того, що запис відбувся успішно.
– Що у нас є з одягу? – запитав її сержант.
– Небагато, – озвалася жінка, вивуджуючи сорочку зі скриньки з одягом, який не вдалося продати навіть благодійним крамничкам.
З купи лахміття вона вибрала найкраще: вкриту плямами помаранчеву футболку з маленьким полум’яним логотипом
