він прямував до Дарвіна.
– Що ви робили у Порт-Гедленді?
– Спав.
– Де?
– У парку.
– Як називається?
Ґабрієль похитав головою.
– Не зна’. Я не оглядав визначні пам’ятки. Там була трава… дерева… лавиця. Самі знаєте, як воно буває у парку.
Чендлер занотував собі це, щоб потім копнути глибше.
– Продовжуйте.
Напружений чоловіків голос трохи розслабився, та однаково тремтів, наче гавкіт знервованого пса.
– Наступного дня я вирішив податися у глиб материка. Пошукати роботу.
– Чому не залишилися на узбережжі?
– Один хлопчина в Ексмуті сказав мені, що краще їхати углиб. Казав, що люди здебільшого стирчать на узбережжі, бо там легше пересуватися, але через надлишок робочої сили господарі ні хріна не платять. А ще це звучало як пригода. – Ґабрієль раптом змовк, наче загубив хід думок. Чендлер вирішив дати йому повагатися, щоб слова і думки потекли природно.
Ґабрієль із зусиллям кліпнув, повертаючись до реальності.
– Я був… на дорозі, що вела з міста… на головній. – Він зупинився і подивився на сержанта. – Назви я не знаю.
А Чендлер знав. Шосе 1, чорна жила, що кінець кінцем перетворювалася на Шосе 95, яке вело до Вілбрука. Він безліч разів їздив туди-сюди цим маршрутом, особливо коли почав зустрічатися з Тері, в ті часи, коли вона ще була жвавою завсідницею вечірок із узбережжя. Тоді він ще не знав, що узбережжя ніколи її не відпустить.
– Я йшов сам, сонце засліпило мене, і я не бачив, хто рухається назустріч. Позаду я почув гуркіт двигуна і підняв палець. Дві машини того ранку вже проїхали повз мене, тож я чекав, що ця теж поїде далі… але вона з’їхала на узбіччя.
– Ви можете її описати? – запитав Чендлер. Він дивився на однобічне дзеркало і сподівався, що Таня спостерігає за всім цим. Востаннє вони записували тут свідчення рік тому. Справа була про домашнє насилля. Джун Тіндалі образилась на чоловіка, який радше проводив вечори зі своїми голубами, ніж із нею, і зламала йому руку хокейною ключкою.
– Таке квадратне авто. Не пам’ятаю марку. Здається, значок відвалився. Темно-коричнева… але це могла бути пилюка, вона навіть вікна вкривала. Один стоп-сигнал не працював, це я пригадую. Я підбіг до машини, побоюючись, що вона будь-якої миті може рушити. – Ґабрієль із жалем подивився на Чендлера. – Краще б він так і зробив.
– Реєстраційний номер?
Чоловік похитав головою.
– Теж вкритий пилюкою. Мабуть, навмисно.
– Гаразд, продовжуйте.
– Отже я сів у машину. Напевно, мені слід було спершу роззирнутися, але мені негайно потрібна була робота. Необхідно було знайти дах над головою та харч.
– То який він… цей Гіт… був на вигляд? – Чендлер наготувався занотовувати. Він сподівався, що опис буде наочніший, ніж у випадку з автомобілем: невідома марка, невідомий реєстраційний номер, запилюжена квадратна автівка. Схожа на більшість лайна,
