секунд перерви я не зводив очей із Бланшара, уявляючи на його місці мого старого, намагаючись роздрочити себе, аби ненависті вистачило на наступні дев’ять хвилин.
Пролунав гонг. Я на ватяних ногах попрямував у центр рингу. Бланшар, знову в стійці, пішов мені назустріч. Його ноги тремтіли так само, як і мої.
Я несильно вдарив його. Бланшар відбив удар, та й наступні також відбив, намагаючись обмежити мені простір для дій. Мої ноги відмовлялися відступати назад. Після одного з ударів я відчув, як від його брови відклеюється пластир. Коли я побачив, що обличчя Бланшара заливає кров, у мене в животі похололо. Коліна підігнулися, я виплюнув капу і відкинувся на канати. І тут же він кинув у мене, ніби бомбу, удар правої руки. Здавалося, ніби цей снаряд був запущений дуже здалека і я матиму час на те, аби захиститися. Я зібрав у кулак правиці всю свою ненависть і вдарив просто в закривавлену мішень перед собою. Я відчув хруст носової перегородки, який важко сплутати із чимось іще, потім усе залили чорний та жовтий кольори. Я подивився на сліпуче світло і відчув, що мене піднімають. Невідь-звідки поруч зі мною з’явилися Двейн Фіск і Джиммі Леннон, вони тримали мене попід руки.
– Я переміг, – сплюнув я кров’ю та словами.
– Не сьогодні, приятелю, – відповів Леннон. – Ти програв. Нокаут у восьмому раунді.
Коли я все зрозумів, то засміявся і зняв рукавички. Останнє, про що я подумав перед тим, як вимкнутися, що я все-таки заробив батькові на дім престарілих і до того ж – чесно.
На вимогу лікаря, який обстежував мене після бою, мені дали десять днів вихідних. На ребрах не було живого місця, щелепа неймовірно розпухла, а удар, після якого я вимкнувся, розхитав мені шість зубів. Пізніше коновал розповів мені, що я зламав Бланшарові носа, а на брови йому наклали двадцять шість швів. Зважаючи на ушкодження, яких ми одне одному завдали, судді зійшлися на тому, що бій завершився із нічийним результатом.
Піт Лукінс забрав мій виграш, і ми разом відправилися шукати богадільню для мого старого, поки не знайшли пристойну – «Віллу Короля Давида» у Міракл-Майл. За дві штуки баксів на рік та п’ятдесят баксів на місяць, що відраховувалися із його соціальної допомоги, мій старий отримав окрему власну кімнату, триразове харчування та дуже багато «групових заходів». Більшість старих тут були євреї, і мені страшенно подобалося, що решту свого життя божевільний фріц проведе у ворожому таборі. Ми з Пітом привезли його туди, а коли ми поїхали, він уже фліртував із головною медсестрою та витріщався на кольорову дівчину, що застилала його ліжко.
Після цього я надовго закрився у своєму помешканні, читав і слухав джаз по радіо, харчуючись морозивом та супами, – єдиною їжею, яку я міг зараз перетравлювати. Я був задоволений тим, що бився на повну, і при цьому підняв немало бабла.
Без кінця дзвонив телефон. Я знав, що це або репортери, або поліцейські, які бажають висловити мені своє співчуття, – я нікому не відповідав. Я не слухав
