вона зблідла й ховала обличчя в комір свого жакету.
– Завтра буде ще гірше, – сказав я. – Краще б вам залишитися вдома.
Кей здригнулася.
– Ні, це важливий момент для Лі.
– Він наказав вам прийти?
– Ні. Він ніколи би так не вчинив.
– Божечки, який вразливий.
Кей полізла в кишеню за сигаретами, потім підкурила.
– Ага, тільки в нього характер простіший за ваш.
Я відчув, як червонію.
– І ви завжди разом, так? У радості й печалі, і так далі?
– Ми стараємося.
– То чого ж ви тоді не одружитеся? Ці всі співмешканки – начальство цього не любить, і за нагоди вони йому це пригадають.
Кей випустила колечко диму, а потім поглянула на мене.
– Ми не можемо.
– Чому ні? Ви давно живете разом. Він заради вас покинув бокс. Він дозволяє вам фліртувати з іншими чоловіками. Як на мене, це був би чудовий союз.
У натовпі знову закричали. Кинувши погляд у їхній бік, я побачив, як Лі гамселить іншого бійця. Я мимоволі почав рахувати удари, звук яких віддавав луною по всьому залові. Але за кілька секунд зловив себе на цьому й зупинився. Кей кинула недопалок у бік рингу і сказала:
– Мені час іти. Щасти, Двайте.
Так мене називав лише мій старий.
– Ви не відповіли на моє питання.
– Ми не спимо разом, – відповіла вона й мені нічого не залишалося, окрім як провести її здивованим поглядом.
Я прокрутився тоді в спортзалі ще годину чи близько того. Ближче до вечора почали прибувати репортери й оператори, які прямували просто до рингу, де Бланшар роздавав удари своїм слухняним песикам. У мене з голови не йшли останні слова Кей, а також її раптові зміни настрою – за мить сміх і посмішка зникали, поступаючись місцем смуткові. Коли я почув, як якийсь журналюга заволав на весь зал «Хей, та тут і Блайхерт!», то хутко вибіг на парковку до свого двічі закладеного «Шевроле». Від’їжджаючи, я розумів, що мені не хочеться нікуди їхати й не хочеться нічого робити, окрім як дізнатися все про цю жінку, що так раптово увірвалася в моє життя і накрила мене хвилею свого смутку.
Тому я вирішив проїхатися в центр і пошукати щось про неї в архіві.
Клерк в архіві «Геральд», перебуваючи під враженням від мого значка, провів мене до столу для читання. Я розповів йому, що мене цікавить пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» й судовий процес над упійманим злодієм, а також, що, на мою думку, це сталося десь на початку року, бо суд відбувався вже десь восени. Він пішов, і вже за десять хвилин повернувся із двома величезними, обтягнутими шкірою альбомами. Сторінки газет було приклеєно до важких чорних картонних аркушів, розташованих у хронологічному порядку, і мені довелося перегорнути випуски з 1 по 12 лютого, перш ніж я знайшов те, що шукав.
Одинадцятого лютого 1939 року банда, до якої входило четверо осіб, здійснила напад на автомобіль інкасаторів на одній із затишних Лос-Анджелеських вуличок. Використавши
