Лі тремтів.
– Знайди телефонну будку й зателефонуй до автоінспекції. Дай їм цю адресу й ім’я Мейнарда і спитай, чи не було в них щось на нього за останній час. Якщо так – до дізнайся номер і марку його автомобіля. Я чекатиму в машині.
Я побіг за ріг, знайшов телефон і набрав довідкову автоінспекції.
– Хто запитує інформацію? – спитала секретарка.
– Офіцер Блайхерт, номер значка 1611. Потрібна інформація про купівлю автомобіля на ім’я Мейнарда Колмана або Колмана Мейнарда, 643 Саут-Сент-Ендрюс, Лос-Анджелес. Можливо, куплений зовсім недавно.
– Зрозуміло, зачекайте хвилинку.
Я чекав, тримаючи в руках блокнот і ручку, не в змозі викинути з голови ті іграшки.
– Офіцере, знайшли, – почув я за п’ять хвилин.
– Давайте.
– «Де Сото», седан, 1938, темно-зелений. Номер: «Б» – Брайан, «В» – Віктор, 1-4-3-2. Повторюю, «Б» – Брайан…
Я записав усе й побіг назад до машини. Лі вивчав мапу міста, роблячи якісь позначки.
– Є, – коротко сказав я.
Лі закрив атлас.
– Він, напевно, вистежує їх біля шкіл. На Гайленд-Парк набереться кілька початкових шкіл, та й тут із півтора десятки буде. Я передав по рації отриману нами інформацію у відділки в Голлівуді та Вілширі. Патрульні проїдуться по школах і розкажуть про Мейнарда директорам і вчителям. Що сказали в автоінспекції?
Я показав свої нотатки. Лі схопив мікрофон і почав налаштовуватися на частоту. Спочатку щось затріщало, а потім рація зовсім здохла.
– Ай, та й дідько з ним, давай проїдемося, – сказав Лі.
Ми проїхалися по всіх початкових школах у Голлівуді та Вілширі. Лі керував машиною, а я ретельно розглядав хідники та шкільні подвір’я, намагаючись не прогавити темно-зеленого седану 1938-го року або якихось підозрілих чуваків, що тинялися би там без діла. Ми зупинилися лише одного разу, біля телефону-автомату, і Лі передав до відділків Голлівуду та Вілширу інформацію, яку ми отримали від автоінспекції. У відповідь його запевнили, що це буде переказано всім патрульним, що працюють у цих районах.
Поки ми їздили, то перекинулися хіба що парою слів. Лі вчепився в кермо так, що аж пальці побіліли. Лише одного разу, коли ми зупинилися подивитися на те, як граються діти, вираз його обличчя змінився. На очі навернулися сльози, руки затремтіли, і я подумав було, що він зараз або заплаче, або вибухне гнівом.
Але він просто дивився вперед, сам факт повернення в щільний міський трафік його заспокоїв. Виглядало так, що він точно знав, коли може дозволити собі бути простою людиною, а коли – знову ставати суворим копом.
Невдовзі після третьої пополудні ми вирушили на південь по Ван-Несс-Авеню до місцевої початкової школи. За квартал від неї, у районі Льодового Палацу, просто на нас вискочив темно-зелений седан «Де Сото» з номером БВ 1432 і заїхав на стоянку перед ковзанкою.
Я сказав:
– Попався. На Льодовому Палаці.
Лі розвернувся
