як роблю я, напарнику. Мене-то вони бояться, а ти ще зовсім новачок.
Я хотів було відповісти якось дотепно, але у дверях з’явився Гаррі Сірс, який виглядав удвічі неохайніше, ніж на ранковій планерці, і показав головою кудись за двері.
– Я почув дещо, що тобі варто, на мою думку, знати, – промовив він зненацька без сліду заїкання, від нього несло перегаром.
– Розповідай, – сказав Лі.
– Я був сьогодні в окружній комісії з достроковому звільненню й мені сказали, що Боббі де Вітту дали зелене світло. Він вийде на волю в середині січня. Думав, тобі варто бути в курсі.
Потім Сірс кивнув мені та вийшов. Я поглянув на Лі, який виглядав тепер так само неспокійним, як у кімнаті 803 «Версаля».
– Напарнику… – сказав я.
– Ходімо краще поїмо, – через силу посміхнувся він. – Кей приготувала печеню й наказала привести тебе.
Я відгукнувся на запрошення цієї жінки й був вражений будинком, в якому вони жили: бежевого кольору, недалеко на північ від Сансет-Стрип. Підходячи до дверей, Лі сказав:
– Помовчуй про де Вітта, це дуже засмутить Кей.
Я слухняно кивнув і, увійшовши до вітальні, ніби опинився в кіно.
Оббивка з червоного дерева, меблі в стилі данського модерну – блискуче світле дерево півдесятка відтінків. На стінах висіли репродукції робіт популярних художників, підлогу прикрашали килими з абстрактними візерунками – чи то хмарочоси, чи то високі дерева в лісі, чи то труби фабрик із картини німецького експресіоніста. Вітальня межувала з їдальнею, на столі стояли свіжі квіти й посуд, з якого пахло чимось смачненьким.
– Непогано, як на зарплатню поліцейського, – сказав я. – Береш хабарі, напарнику?
– Це все зароблено на рингу, – засміявся Лі. – Агов, крихітко, ти вдома?
З кухні вийшла Кей Лейк, вбрана в сукню з квітами, що дуже пасувала тюльпанам на столі. Вона взяла мене за руку і сказала:
– Здрастуйте, Двайте.
– Вітаю, Кей.
Вона різко стиснула мою руку, завершивши, – мабуть, це було найдовше рукостискання в історії.
– Ви із Лілендом – напарники. Після такого й у казки недовго повірити, егеж?
Я озирнувся в пошуках Лі, але він зник.
– Ні. Я реаліст.
– А я – ні.
– Можу собі уявити.
– Я стільки реальності мала, що на ціле життя вистачить.
– Я знаю.
– Звідки?
– Із «Геральд Експресс».
Кей засміялася.
– Ага, тобто ви-таки прочитали про мене. Зробили висновки?
– Так. Казок не буває.
Кей підморгнула, як Лі, і мені здалося, що це вона його так навчила.
– Ось тому й потрібно втілювати казки в життя. Ліланде! Час обідати!
Знову з’явився Лі й ми сіли за стіл; Кей відкоркувала пляшку шампанського й розлила. Коли наші келихи були наповнені, вона сказала:
– За
