коли він дістав руку, на сонці заблищав метал.
– Напарнику! – закричав я, витягаючи свого револьвера.
Білий різко розвернувся, і Лі двічі впритул вистрілив йому в обличчя. Зутер махнув ножем, і я теж натиснув на гачок. Пролунав постріл, він випустив ножа і, схопившись за шию, сповз по стінці. Обернувшись, я побачив, як інший чорний поліз до кишень штанів і вистрілив тричі. Він завалився на спину.
– Бакі, обережно! – почув я.
Прихилившись, я побачив знизу, як Лі й останній негр ціляться одне в одного майже впритул. Лі звалив його трьома пострілами, якраз коли злодій збирався вистрілити зі свого маленького пістолетика. Він впав замертво, кулі знесли йому півголови.
Я встав, подивився на чотири тіла й залитий кров’ю хідник, хитаючись пішов до бордюру й блював, поки не заболіло в грудях. Я чув, як наближаються сирени, начепив на куртку свій значок, а потім обернувся. Лі вичищав кишені вбитих, викидаючи на тротуар ножі та марихуану, намагаючись не заляпатися кров’ю. Потім він встав і пішов до мене, я сподівався, що він скаже мені якесь мудре слівце, заспокоїть. Але він плакав, як дитина.
Решту дня ми витратили на те, щоби викласти ці десять секунд на папері.
Ми написали наші звіти у відділку на 77-й вулиці, потім нас допитали місцеві слідаки з Відділу вбивств, які займалися перестрілками за участі копів. Вони розповіли нам, що ці три негри – Віллі Волкер Браун, Козвелл Прітчфорд та Като Ерлі – це були відомі наркобариги, а білий – Бакстер Фітч – мав дві судимості за збройне пограбування наприкінці 20-х років. Оскільки всі четверо були озброєні й мали при собі марихуану, нас запевнили, що ніяких слухань не буде.
Я відповідав на питання спокійно; Лі ж прийняв усе близько до серця, тремтів і бурмотів, що неодноразово затримував Бакстера Фітча ще працюючи в Гайленд-Парку, і що колись він йому навіть подобався. Я почекав його у відділку, а потім допоміг пробитися до машини крізь натовп надокучливих репортерів.
Коли ми дісталися будинку, Кей стояла на ґанку; одного погляду на її виснажене обличчя було достатньо, аби зрозуміти, що вона вже про все знала. Вона побігла до Лі й обняла його, шепочучи: «Любий мій, любий». Я дивився на них, а потім помітив на перилах газету.
Я взяв її. Це був випуск «Міррор» із величезним заголовком на першій сторінці: «Перестрілка за участі боксерів-поліцейських! Четверо трупів!» Нижче було надруковано рекламні фото, де Містер Вогонь та Містер Лід стояли одне напроти іншого в рукавичках та боксерських трусах, а також фото вбитих злочинців. Я прочитав дуже бадьорий репортаж про перестрілку й короткий переказ перебігу нашого бою в жовтні, а потім почув крики Лі:
– Тобі ніколи цього не збагнути, просто дай мені спокій!
Лі побіг до гаражу, Кей – за ним слідом. Я стояв на ґанку, і не міг повірити, що цей найтвердолобіший сучий син із тих, кого я знаю, може бути таким слинтяєм. Я почув, як Лі заводить мотор мотоцикла; секундою пізніше він виїхав на вулицю, сильно нахилившись, повернув управо і, без жодного сумніву, поїхав провітритися на Малголленд.
Коли
