його перед собою вгору сходами, у моїй голові бухкала кров. Раптом я відчув удари по ногах.
– Відпусти мого тата! Відпусти мого тата!
Нападником виявився маленький хлопчик у шортах та куртці моряка. Мені знадобилося буквально півсекунди, щоби зрозуміти, що це і справді син ґвалтівника – вони були дуже схожі. Хлопчик вчепився в мій ремінь і волав на все горло, аби я відпустив його тата, а тато канючив, нібито йому потрібен час, аби попрощатися із сином і знайти няньку. Я продовжував вести його перед собою, потім провів через ковзанку, однією рукою тримаючи пістолета біля його голови, а іншою – підштовхуючи його вперед, а його малий невідступно слідував за мною, горлаючи та гамселячи з усієї сили по ногах. Зібрався натовп, який не пропускав мене, поки я не крикнув, що я – офіцер поліції.
– Агов, а ти часом не Бакі Блайхерт? – раптом сказав якийсь старий забулдига, відкриваючи переді мною двері.
– Візьміть малого й покличте інспектора, – прохрипів я.
Це маленьке торнадо нарешті відірвали від мене. Я побачив на стоянці «Форд» Лі і запхав Мейнарда на заднє сидіння. Лі ввімкнув сирену й рвонув із місця; ґвалтівник щось забурмотів про Ісуса. А я ніяк не міг зрозуміти, чому сирена не може перекричати маленького хлопчика, що вимагав повернути йому тата.
Ми залишили Мейнарда у в’язниці міського суду, і Лі зателефонував Фріцу Фоґелю в Центральний відділок, розповів, що ґвалтівника заарештовано й він готовий до допитів у справі пограбувань на Банкер-Гілл. Потім ми повернулися до мерії, подзвонили з приводу арешту Мейнарда до відділку Гайленд-Парк, і, нарешті, для очищення совісті – до Голлівудського відділку по роботі із неповнолітніми. Інспекторка, з якою я розмовляв, сказала мені, що Біллі Мейнард знаходиться в них і чекає на свою маму, колишню дружину Колмана Мейнарда, дешеву хвойду із шістьма судимостями. Він і надалі кричав, вимагаючи повернути тата, і я повісив слухавку із думкою, що краще б я взагалі до них не дзвонив.
Після цього ще зо три години я займався паперовою роботою. Я написав від руки коротку доповідну про затримання; Лі набрав текст на друкарській машинці, не згадавши про наше проникнення у квартиру Колмана Мейнарда. Поки ми працювали над звітом, довкола нас кружляв Елліс Лоу і приговорював: «Чудовий арешт. У суді я їх розмажу однією лише згадкою про дитину».
Ми завершили роботу рівно о сьомій вечора. Лі поставив у повітрі галочку і сказав:
– Ще одна помста за Лорі Бланшар. Зголоднів, напарнику?
Я встав і потягнувся, відчуваючи, що й справді добряче зголоднів. Потім я побачив Фріца Фоґеля та Білла Кьоніґа, що наближалися до нас.
– Ти з ними пом’якше, вони працюють на Лоу.
Зблизька ці двоє нагадували потяганих життям забулдиг із нетрів Лос-Анджелеса. Фоґель був високий і товстий, із величезною пласкою головою, яка росла просто із коміру сорочки, він мав найбільш вицвілі блакитні очі, які я тільки бачив у своєму житті; Кьоніґ був просто здоровенний, зростом під два метри, його спортивної
