це, – відповів Лоу. – Неш віддає перевагу молодим негритянкам. Молодим, ще майже дівчаткам. Усі його відомі зґвалтування – це негритянки.
– Ми проїдемося до Університетського відділку, прочитаємо, що вони там понаписували. Ставлю на те, що Неш переховується десь у Леймерт-Парк. Це білий район, але на його півдні повно чорних із Манчестеру. Так що чорненьких дівчаток там завались.
Міллард і Сірс піднялися, збираючись іти. Лоу підійшов до Лі й сказав:
– Спробуйте не вбити його, сержанте. Він цілком заслуговує цього, але все одно постарайтеся його взяти живим.
Лі всміхнувся своєю демонічною посмішкою.
– Я постараюся, сер. Але ви обов’язково його вбийте на суді. Виборці хочуть, аби таких хлопців підсмажували на стільці, щоб спати спокійно.
Нашою першою зупинкою був відділок Університет. Їх начальник показав нам звіти й попросив не гаяти часу на пошуки біля двох пограбованих магазинів, бо цим уже зайнялися Міллард і Сірс, намагаючись скласти детальний опис автівки Неша, орієнтовно – новенький білий седан. Капітан Джек телефоном розповів хлопцям з Університетского відділку про потяг Неша до негритянок, і в південну частину міста вже вирушили троє офіцерів, аби прочесати борделі, які спеціалізувалися на молодих кольорових дівчатах. Патрульні із Ньютон-стрит та 77-ї вулиці – майже всі чорношкірі – увечері збиралися проїхатися до місць, де збиралася негритянська молодь і попередити, аби вони були обережні.
То ж нам не залишалося нічого, окрім як прочісувати район у надії на те, що Неш досі крутиться десь тут, і шепнути слівце інформаторам Лі. Ми вирішили поїздити по Леймерт-Парк.
Головною магістраллю району був бульвар Креншоу. Це була широка вулиця, що тягнулася на північ аж до Вілширу й на південь до Болвін-Гіллс, взірець «післявоєнного будівельного буму». У кожному кварталі – від Джефферсона до Леймерт – було повно колись величних, а тепер занедбаних напівзруйнованих будинків, на фасадах яких висіли гігантські рекламні щити, з рекламою супермаркетів, великих торговельних центрів, дитячих парків та кінотеатрів. Дати здачі будівництв коливалися від Різдва 47-го до початку 49-го, і мені здавалося, що в 1950-му році цієї частини Лос-Анджелеса буде не впізнати. Рухаючись на схід, ми проїжджали пустир за пустирем, де невдовзі мали вирости нові будинки, а потім почалися райони довоєнних бунгало, які відрізнялися між собою лише кольором та станом газону. Далі на південь були старі дерев’яні будинки чим далі, тим сильніше занедбані.
На вулицях не було нікого, схожого на Джуніора Неша, а за кермом усіх білих седанів, що траплялися нам дорогою, сиділи або жінки, або якісь фраєри.
Наближаючись до Санта-Барбари й Вермонту, Лі нарешті заговорив.
– Ця вся наша поїздка – лайно собаче. Іду-но я подзвоню декому.
Він заїхав на заправку, вийшов із машини й пішов до телефону-автомату; я залишився слухати поліцейську хвилю. Минуло хвилин із десять, поки повернувся Лі – блідий і спітнілий.
– Є
