дуже важливу функцію, – огризнувся Садеас. – Відволікають увагу паршендійських лучників від моїх бійців. Спочатку я пробував видавати їм щити. І знаєш, що виходило? Ворог переставав звертати на них увагу й кожен залп натомість летів у моїх солдатів і коней. З’ясувалося, що варто лише подвоїти кількість команд, котрі беруть участь у вилазці, і максимально звільнити їх від баласту – жодних там обладунків або щитів, які уповільнювали б їх, – і толку стає набагато більше. Втямив, Далінаре? Беззахисна мостова обслуга – занадто спокуслива мішень для супротивника, щоби стріляти в когось іще! Звісно, під час кожного штурму ми втрачаємо кілька команд, але рідко коли аж так багато, щоб завадити нам. Паршенді знову й знову стріляють по них: здається, вони з якоїсь причини гадають, що винищення мостонавідників завдає нам непоправної шкоди. Так ніби беззахисна людина, яка несе моста, становить для армії таку ж цінність, що й закований у Сколкозбрую лицар, – Садеас похитав головою від явної сміховинності такої думки.
Далінар нахмурився. «Брате, – написав йому Ґавілар, – підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік»… Цитата зі старовинної книги «Шлях королів». Вона категорично суперечить тому, до чого хилив зараз Садеас.
– І попри все, – тим часом той вів далі, – ти аж ніяк не можеш заперечувати високої ефективності мого методу.
– Інколи, – відказав Далінар, – мета не виправдовує засобів. Те, яким чином здобута перемога, важить не менше, ніж вона сама.
Не вірячи власним вухам, Садеас глянув на Далінара. Навіть Адолін і Ренарін, які підійшли ближче, здавалися приголомшеними батьковим твердженням. Такий спосіб мислення був абсолютно чужим справжньому алетійцеві.
Через свої видіння та слова з тієї книги, які останнім часом крутилися в його голові, Далінар почувався не надто по-алетійському.
– Мета виправдовує будь-які засоби, ясновельможний Далінаре, – сказав Садеас. – Перемога в змаганні варта яких завгодно жертв і зусиль.
– Це війна, а не турнір, – відповів Далінар.
– Усе наше життя – один великий турнір, – мовив Садеас, махнувши рукою. – Усі стосунки між людьми – це серія поєдинків, у яких одні виграють, а інші зазнають поразки. А декого взагалі розбивають у пух і в прах.
– Мій батько – один із найуславленіших воїнів Алеткару! – відрубав Адолін, встряючи в їхню суперечку. Король звів на нього брову, проте не поспішав долучатися до розмови. – І ти, Садеасе, на власні очі бачив, що він тільки-но зробив, поки сам ти зі своїм луком ошивався аж ген біля павільйону. Мій батько стримав монстра. А ти – боя…
– Адоліне! – втрутився Далінар. Усе це заходило надто далеко. – Опануй себе.
Той зціпив зуби і виставив руку вбік, немов йому кортіло прикликати Сколкозбройця. Ренарін зробив крок уперед і м’яко торкнувся братового п’ястка. Адолін неохоче відступив назад.
Із зарозумілою посмішкою на вустах Садеас обернувся до Далінара.
– Один син заледве здатен стримувати себе, а інший – жива недолугість. То ось кого
