ненависті стати загрозою для короля. Шпильки – це одне, а образи, за які викликають на дуель, – зовсім інше. Не можна було наражатися на таку небезпеку.
– Що ж… – сказав Елгокар.
Він був не проти, щоби великі князі суперничали, змагаючись за вплив і визнання. Король вважав, що це лише йде їм на користь, і мало хто докоряв йому – адже таким був загальноприйнятий спосіб правління. Проте Далінарові він усе менше й менше подобався.
«Об’єднай їх»…
– Гадаю, цей інцидент вичерпано, – додав король.
Адолін, котрий стояв обіч нього, виглядав невдоволеним, немов і справді сподівався, що батько прикличе Сколкозбройця й зіткнеться з Садеасом. У Далінара й самого кров закипала в жилах, Запал спокушав його, проте князь не давав йому волі. Ні. Не тут. Не зараз. Не тоді, коли вони потрібні Елгокару.
– Напевно, ви маєте рацію, – промовив Садеас. – Хоч я й сумніваюся, що цій суперечці між мною та Далінаром коли-небудь прийде кінець. Принаймні доти, доки він знову не навчиться поводитись, як годиться чоловікові.
– Я сказав, досить уже, Садеасе, – вгамував його монарх.
– Кажете, досить уже? – пролунав голос когось новоприбулого. – Я гадаю, що одного-єдиного Садеасового слова «уже досить» для кожного.
Дотепник пробирався крізь королівський почет, тримаючи в руці чашу з вином. При боці в нього теліпався срібний меч.
– Дотепнику! – вигукнув Елгокар. – Коли ти сюди дістався?
– Я наздогнав мисливців перед самою битвою, Ваша Величносте, – сказав той, уклоняючись. – Хотів був поговорити з вами, але прірводемон випередив мене. Я чув, що ваша бесіда з ним вийшла досить жвавою.
– Але ж виходить, що ти прибув багато годин тому! Що ти робив увесь цей час? Як я міг не помітити тебе?
– У мене були… деякі справи, – відказав Дотепник. – Та я не міг проґавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.
– Поки що я непогано справлявся без тебе.
– Та все ж були не-Дотепою, – зауважив жартівник.
Далінар приглядався до вбраного в чорне чоловіка. І що він за один, цей Дотепник? Розуму в нього не відбереш. Та все ж він надто вільнодумний, як недавно продемонстрував випадок із Ренаріном. Дотепник справляв дивне враження, і Далінар ніяк не міг розкусити його.
– Ясновельможний Садеасе, – мовив штукар, потягуючи вино. – Мені надзвичайно шкода бачити вас тут.
– А я гадаю, – сухо кинув Садеас, – що в глибині душі ти радієш. Адже я завжди приношу тобі стільки втіхи.
– На жаль, це правда, – відказав Дотепник.
– На жаль?
– Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум під силу навіть темному й недоумкуватому хлопчику на побігеньках – та ще й із неабиякого перепою. Мені немає чого п’ястися: сама ваша натура немов насміхається з моїх кпинів. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупість я видаюся неумійком.
– Послухайте,
