було на що й дивитися.
– Це просто галька, – мовив Кел.
– Не просто галька, – відказав Тіен, дістаючи флягу.
Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.
– Бачиш? – запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.
У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.
– Молодець, Тіене!
І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:
– Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.
– Я…
Це був усього лише дурнуватий камінець, але якимось незбагненним чином Келів настрій і справді покращав.
– Дякую. Слухай, а знаєш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменів ховається кілька лурґів. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?
– Так, так, так! – загукав зраділий Тіен. Він засміявся й почав спускатися з купи валунів. Кел рушив був услід, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповідей.
Із власної фляжки він налив собі в долоню трішки води та бризнув нею на коричневі зарості вузлохмизняка. Куди б не потрапили розпорошені краплинки, кущі миттю зеленіли, немов він приснув на них фарбою. Хмизняк не всох – він просто тимчасово зачах в очікуванні бур. Кел спостерігав, як латки зелені, поглинувши воду, помаленьку знову в’янули й хиріли, набуваючи коричневого забарвлення.
– Каладіне! – галасував Тіен. Він часто називав Кела повним ім’ям, хоч той і просив цього не робити. – Це він?
Кел став і собі спускатися із пасма валунів, ховаючи до кишені подарований камінець. Дорогою він проминув Ларал. Вона дивилася на захід, у бік маєтку своєї родини. Її батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову відчув, що не може відірвати від неї очей. Це її контрастне, двоколірне волосся було таким гарним!
Вона обернулася до Кела й насупилася.
– Ми тут зібралися полювати на лурґів, – пояснив він, усміхаючись і жестом вказуючи на Тіена. – Ходімо з нами.
– Щось ти раптом звеселився.
– Я й сам не розумію чому. Але почуваюся краще.
– І як він це робить, хотіла б я знати?
– Хто і що робить?
– Твій брат, – сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. – Він змінює тебе.
Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.
– Просто важко бути похмурим, коли він поряд, – промовив Кел. – Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?
– Напевно, хочу, – зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.
– А це ще навіщо? – запитав Кел, дивлячись на неї.
