почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.
– Келе? – наполегливо повторила Ларал. – Чому ти не сказав мені?
– Вибач, – відповів той, – я не був упевнений, наскільки серйозні його плани. А тому мовчав.
Це була неправда. Він знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотів згадувати, що поїде вчитися на лікаря, особливо в розмові з Ларал.
Вона взяла руки в боки:
– Я думала, ти збираєшся стати солдатом.
Кел знизав плечима.
Дівчина закотила очі й перестрибнула зі свого гребеня на камінь по сусідству з ним.
– Хіба ти не хочеш стати світлооким? Здобути Сколкозбройця?
– Батько каже, що це не так часто трапляється.
Вона опустилася на коліна біля нього.
– Я впевнена, що тобі це було би під силу.
Ці її очі, такі яскраві та живі, що виблискували зеленим – кольором самого життя!
Кел усе частіше й частіше відчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логічно він розумів, що з ним відбувалося. Батько змалював йому всі етапи дорослішання з хірургічною точністю. Проте такі суто теоретичні описи залишили без пояснення ті надзвичайно сильні почуття, емоції, що супроводжували цей процес. Деякі з них були пов’язані з Ларал чи іншими дівчатами з містечка. Інші ж стосувалися того дивного покрову меланхолії, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.
– Я… – почав було він.
– Поглянь, – перебила його Ларал, підводячись і вибираючись на верхівку своєї брили. Її ошатна жовта сукня майоріла на вітрі. Мине ще один рік, і вона почне носити на лівій руці рукавичку – знак того, що дівчинка перетворюється на дівчину. – Та вставай же ти, ну! Поглянь.
Кел звівся на ноги та глянув на схід. Там, довкола стовбурів могутніх маркелових дерев, розкинулися непролазні зарості вузлохмизняка.
– Що ти бачиш? – вимогливо запитала Ларал.
– Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що він усох.
– Там Першопочаток, – сказала вона, вказуючи рукою. – А це – буреземлі. Мій батько каже, що наша місія – слугувати щитом для вразливіших країв на заході, – вона повернулася до хлопця. – За нами стоїть благородна традиція, Келе, – хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїни – завжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навіть сам король Ґавілар.
– Гадаю, так і є.
Вона перебільшено зітхнула:
– От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.
– Який?
– Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.
– Це ти щойно зітхнула, Ларал.
– Ти зрозумів, що я хотіла сказати.
Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід.
