розповідав я тобі коли-небудь, якими були останні звернені до мене слова Ґавілара?
– Ні, ніколи. Мене завжди цікавило, що саме тоді сталося.
– «Брате, слідуй Кодексу цієї ночі. Вітри навіюють щось дивне» – ось що він мені сказав. Це були його останні адресовані мені слова, і зразу після них він розпочав бенкет, приурочений до підписання угоди.
– Я не знав, що дядько Ґавілар дотримувався Кодексу.
– Він і був першим, хто його мені показав. Ґавілар знайшов десь його, цю реліквію стародавнього Алеткару, ще тоді, коли ми щойно об’єдналися. І почав дотримуватися його незадовго до смерті, – Далінар помовчав, немов йому забракло слів. – То були дивні дні, сину. Джасна та я не знали що й думати про зміни, які відбувалися з Ґавіларом. Я ж бо тоді вважав Кодекс дурістю, навіть той його параграф, який вимагає від офіцера не вживати алкогольних напоїв у часи війни. Особливо його, – голос князя ще більше стишився. – Коли вбивали Ґавілара, я валявся на долівці, п’яний, як чіп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило мені мізки. Я мав би бути поруч і допомогти йому, – він глянув на Адоліна. – Не можна жити минулим. Бо чинити так – безрозсудність. Я виную себе в смерті Ґавілара, але зараз із цим нічого не вдієш.
Адолін кивнув.
– Сину, я плекаю надію, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобі збагнути – як збагнув колись я – усю його важливість. Сподіваюся, тобі не знадобиться такий драматичний приклад, як мені. Так чи інак, ти маєш розуміти. Ти згадуєш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаєш ти, як повівся Садеас у ніч смерті мого брата?
– Він став манком, – відказав Адолін. Садеас, Ґавілар і Далінар були добрими друзями аж до самої смерті короля. Усі це знали. Разом вони підкорили Алеткар.
– Так, – промовив Далінар, – він перебував із королем і почув крики солдатів, що їх атакує Сколкозбройний. Уся ця ідея з манком належала Садеасу – він надягнув одну з Ґавіларових мантій і кинувся навтьоки замість нього. То було суще самогубство, але він пішов на це. Не маючи Збруї, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один із найхоробріших вчинків, які коли-небудь здійснював хтось зі знайомих мені людей.
– Але цей план не спрацював.
– Так. І якась частина мене ніколи не пробачить Садеасові того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але він мав би залишатися там, із Ґавіларом. Як і я. Ми обоє підвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’єднує дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Ґавіларового сина. Байдуже, якою ціною, байдуже, що може між нами статися, – ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рівнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужів до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, і заради племінника, якого люблю безвідносно до його батька. У певному сенсі саме це й розділяє мене та Садеаса – те саме, що й об’єднує. Він-бо гадає, що найкращий спосіб захистити Елгокара – це вбивати паршенді.
