ця сила – одухотворена чи ні – зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.
Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася – це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати – та й тих, хто перебував за ними – він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.
Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.
– Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, – сказав Каладін, бо до «позбувайла» – етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, – було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.
– Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.
– Чому? – запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.
Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», – подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.
Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Кам’янисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крєм’ячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібні – краби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.
Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобурі – а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин з’явилися крихітні вогники – життєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки
