Щоб відділити ці вперті елементи від кисню, треба витратити неабияку енергію, а їхній металевий стан майже ніколи не зустрічається в природі.
Залізо значно менше віддане кисню і більш непостійне у своїх хімічних зв’язках. На відміну від кремнію, алюмінію, магнію та кальцію, воно з безмежною радістю об’єднується з іншими акцепторами електронів, зокрема із сіркою – сульфід заліза є лискучим піритом, який також називають «золотом дурня». На противагу решті елементів, залізо з легкістю формує щільний метал, який осідає в глибинах планет та утворює їхні масивні ядра.
Велика шістка елементів, кожен із яких є неминучим результатом еволюції вибухових зірок та планет земної групи, також відповідальна за найпоширеніші на Землі гірські породи. Їхні характерні хімічні властивості підготували для нашої планети необоротний курс, який шляхами перетворень привів нас до сучасного світу. Але перш ніж сформувалися гірські породи, Земля мала остигнути.
Уявіть-но собі ще раз ті буремні роки опісля формування Місяця внаслідок Потужного удару. Впродовж декількох днів чи навіть тижнів усе ще не було зрозуміло, що саме стане Землею, а що – Місяцем. Твердої поверхні в ті пост-Тейїстичні дні не було ні в планети, ні в супутника. Обидві кулі-сусідки оточували океани багряної магми, бурливої та розпеченої, а зверху періщив розжарений дощ розплавленого кремнію – температура сягала тисяч градусів.
Коли в повітрі не стало й духу Тейї, жар, наче з горна, почав поширюватися від Землі, здіймаючись у холодний вакуум космосу, невпинно остуджуючи зовнішню оболонку планети. І все ж космічні сили змовилися, щоб ще трохи зберегти поверхню Землі розплавленою. Великі астероїди продовжували обстріл планети. Кожне зіткнення додавало теплової енергії, перегріваючи район удару та перешкоджаючи будь-якій спробі утворити стійку кору. Потужні припливні сили сусіднього Місяця, зумовлені гравітацією, теж сприяли збереженню рідкого стану поверхні Землі, оскільки екваторіальна випуклість вируючої магми котилася планетою кожні п’ять годин, розбиваючи будь-яке впорядкування тоненької, твердої оболонки. Багатий запас високорадіоактивних елементів Землі – як недовговічних екзотермічних ізотопів алюмінію та вольфраму, так і довговічних радіоактивних ізотопів урану, торію та калію – сприяв розжарюванню. Та й юна атмосфера, яка все ще зростала, розігріта парами вулканічних викидів, багатих на вуглекислий газ та воду, певно, посилювала ці явища, створюючи «суперпарниковий» ефект.
Невідомо, скільки часу минуло, – можливо, сотні, а може, й тисячі років – одна геологічна мить, – доки поверхня Землі лишалася розплавленою. Однак вона мала охолонути та затверднути, і це було визначено наперед. Другий закон термодинаміки стверджує, що розпечені тіла, що не мають джерела зовнішньої енергії, обов’язково охолоджуються, і чим гарячіший об’єкт, тим вища швидкість охолодження.
