не сповільнюється, як можна було очікувати від гравітаційного взаємного тяжіння галактик, а навпаки прискорюється. Причиною цього прискорення вважають енергію, пов’язану із самим космосом і відому як темна енергія. Теорія говорить, що є кілька різних джерел темної енергії. Потужність деяких із цих джерел ми можемо обчислити, а деяких – ні. Потужність джерел темної енергії, яку ми можемо оцінити, виявляється більшою за весь обсяг темної енергії, який спостерігають астрономи, приблизно на 56 порядків величини – тобто на 1 з 56 нулями. Це не парадокс, бо можна припустити, що ці обчислювані джерела темної енергії майже компенсуються джерелами, які ми не можемо обчислити, але така нейтралізація мала б бути точною до 56 десяткових розрядів. Такий рівень припасування неприпустимий, і теоретики тяжко працювали, щоб знайти кращий спосіб пояснити, чому обсяг темної енергії настільки менший за той, що припускається нашими розрахунками. Одне можливе пояснення згадане в розділі 11.
Водночас потрібно визнати, що деякі приклади припасування просто випадкові. Наприклад, відстані Сонця й Місяця від Землі мають приблизно однакове співвідношення з їхніми діаметрами, тож, якщо дивитися з Землі, Сонце та Місяць здаються майже однакового розміру. Це видно з того, що Місяць точно перекриває Сонце під час повного сонячного затемнення. Немає жодних причин припускати, що це щось інше, крім збігу.
Арістотель зробив один крок, щоб зменшити припасування моделей Евдокса та Калліпа. У своїй «Метафізиці»8 він запропонував зв’язати всі сфери в єдину систему. Замість відводити найзовнішнішій планеті Сатурну чотири сфери, як Евдокс та Калліп, він відвів їй лише три їхні внутрішні сфери – щоденний рух Сатурна зі сходу на захід пояснювали прив’язкою цих трьох сфер до сфери нерухомих зірок. Арістотель також додав усередині трьох сфер Сатурна ще три сфери, що оберталися у протилежних напрямках, щоб компенсувати вплив руху трьох сфер Сатурна на сфери наступної планети – Юпітера, – зовнішня сфера якого була прикріплена до найвнутрішнішої із трьох додаткових сфер між Юпітером і Сатурном.
Додавши ці три нові сфери, що обертаються у протилежних напрямках, і прив’язавши зовнішню сферу Сатурна до сфери нерухомих зірок, Арістотель отримав доволі непогану картину. Більше не потрібно було шукати пояснення, чому щоденний рух Сатурна точно повторює рух зірок – Сатурн був фізично прив’язаний до сфери зірок. Але потім Арістотель сам усе зіпсував: він відвів Юпітеру всі чотири сфери, які відводили йому Евдокс та Калліп. Проблема полягала в тому, що так Юпітер мав би щоденно рухатися разом із Сатурном, а також одночасно з найзовнішнішою з його власних чотирьох сфер, а тому обертався б навколо Землі двічі протягом доби. Невже Арістотель забув, що три сфери з обертанням у протилежних напрямках усередині сфер Сатурна компенсували б лише особливі рухи Сатурна, але не його добове обертання навколо Землі?
Що гірше,
