говорить Росетті. – Я був кращої думки про вас як професіонала.
Я був кращої думки про вас. Просто обурливо. Асиметричний алюр. Йому хочеться заховати обличчя в долонях. Асиметричний алюр. Обличчя трьох чоловіків немовби злилися в одне Ґідеонове, верхня губа посмикується у прихованій насмішці. Сайлас знає – він ні на що не годиться, він нікчемний, бездарний…
А тоді Луї каже:
– Годі вам, панове, усе не так погано, як ви змальовуєте. Сайласе, пробачте їм, будь ласка. Вони надто гарячкуваті сьогодні. Упевнений, ви знайдете спосіб усе вирішити. Принаймні я встиг намалювати голубку до того, як вона запліснявіла.
Він простягає руку, і Сайлас зіщулюється, проте Луї всього-на-всього поплескує його по плечі. Потиск його руки міцний та заспокійливий, і така неочікувана доброта після скандалів Росетті – це вже занадто. Сайлас не годен підвести погляд, не може навіть спокійним тоном сказати:
– Гадаю, я маю вирішення.
Тремтячою рукою він підносить до рота келих і лигає бренді, голова йде обертом. Напій на смак нудотно-солодкий. Емоції переливаються через край. Він хоче потішити цього чоловіка, зберегти цей зародок приязні між ними, залагодити свою провину за горлицю і, не встигнувши себе зупинити й отямитися, випалює:
– Гадаю, у мене є для вас натурниця. Вам потрібна ж була королева, якась велична панянка, чи не так? Вона працює у Солтер.
– У ляльковій крамниці?
– Так, наскільки я розумію, – він затинається. Підводить руку до обличчя й огортає долонею шию, немов намагаючись запхнути сказані слова назад до горла. Вона занадто цінна, вона належить йому, і Сайлас не може повірити, що ж він накоїв. – Вона вам не підійде, – він намагається викрутитися. – Сказав, не подумавши. У неї є вада – її ключиця, це вам точно не сподобається.
– Що ж, варто завтра на неї поглянути.
Луї дістає шкіряного записника й олівця та робить позначку «Солтер».
Уже надто пізно.
Сварка
Айріс сидить, тримаючи в руках ніжку ляльки. Вона потягується, коротко позіхає, а тоді переводить погляд угору – і аж підстрибує від несподіванки.
Крізь кружальця затуманених шибок на неї витріщаються обличчя чотирьох чоловіків. Усі вони молоді та вродливі, а один із них – темноволосий та кучерявий, – приглядається особливо пильно. Дівчина червоніє, оглядає себе і відчуває дивне бажання прикритися чимось, хоча вона й одягнена, і водночас дозволити їм дивитися далі. Всередині все аж стискається, і вона знову думає про ту нечестивість, що залягла в її душі. Саме вона спонукала намалювати той непристойний автопортрет і підглядати за сестрою у замкову шпарину, затамувавши подих.
Роуз схилила голову й розпорює мініатюрний мереживний комірець.
Айріс знову дивиться вгору й уже хоче штурхнути сестру, та чоловік із бурхливою шевелюрою підносить пальця до губ.
Вона здригається. Яке зухвальство! Як сміють вони ось так витріщатися, наче вона якась бордельна хвойда чи музейний експонат! Цей
