сорочка залишилася внизу. Вона не повернеться. Вона цього не терпітиме.
Лягаючи до ліжка голяком, вона все ще дрижить зі злості.
Айріс прокидається від дзвонів на соборі святого Георгія, що пробивають на п’яту. Сусідній матрац порожній. Уривки минулої ночі постають у пам’яті, вона скорчується від болю і натягує ковдру на голову. Не слід було так говорити із сестрою. Не можна було так зриватися. Треба було її заспокоїти.
Хтось стукає у двері, вона відчиняє. Роуз напевно спала на підлозі у підвалі.
Айріс мовчить. З її вуст не зірветься жодного слова вибачення. У тобі криється щось лихе. Вони одягаються мовчки, прохолодно, а присутність одна одної в кімнаті визнають лише тоді, коли треба зав’язати корсети.
– Будь ласка, сестро, – шепоче Роуз, затягуючи мотузки міцніше.
Айріс не дає і ніколи не дасть цієї обіцянки, хоча й знає, що її малюванню настав кінець. Роуз нізащо цього не облишить, вона погрожуватиме, і вмовлятиме, і примушуватиме – в куточку ока Айріс з’являється крихітна сльозинка. Нарешті вона промовляє:
– Пробач за те, що я сказала. Я не хотіла.
Голос Роуз холодний, наче крига.
– За картину слід вибачатися.
– Мені шкода, що вона викликала в тебе такі почуття.
– Це не зовсім те саме, – кидає Роуз, але Айріс не відповідає.
Коли сестра відвертається, щоб скористатися нічним горщиком, Айріс дістає малюнок з-під постелі та квапиться до підвалу, щоб прибрати там усе, поки не прокинулася пані Солтер.
Однак унизу все в ідеальному порядку. Ящики з деталями для ляльок стоять на місці в комоді, стіл ідеально чистий. У голові проноситься жахлива думка, і вона кидається нишпорити попід кошиком.
Сестра стоїть у дверях, її шкіра порита рубцями, ліве око імлисте й порожнє.
– Де мої пензлі? Де решта… решта моїх малюнків? – допитується Айріс. – Що ти з ними зробила?
Роуз висмикує волосину і накручує на палець, наче зашморг.
– Я місяцями їх малювала! Де вони? Якщо ти спалила їх… і куди поділися мої фарби?
– Яка різниця? Це просто непотріб, – каже Роуз, її голос тремтить. – А тобі варто розуміти, що я… я зичу тобі лише найкращого. Якби нас обох витурили звідси, то що б із нами було? Що…
– Брехуха! Ти хочеш, щоб я страждала, бо сама нещасна, – обриває Айріс. – Ті фарби належать мені. Я купила їх. Я збирала на них гроші. Місяцями.
– Ти повинна була віддати ці гроші батькам. Не тобі ними розпоряджатися.
– Стерво, – огризається Айріс. Раніше вона ніколи не вимовляла цього слова вголос. Воно робить цю відкриту рану менш болючою. – Стерво.
Увесь день вони сидять у крамольній тиші, відвернувшись одна від одної. Айріс плутає синю фарбу із зеленою, її пензель виходить за контури губ.
Нарешті, десь після обіду, пані Солтер доручає їй віднести двох ляльок до будинку сім’ї на площі Берклі.
