не лишив.Краєм ока він спостерігає за сестрою, що зігнулася над мискою з оцтом, тримаючи в руці шприц. Її лобок вкритий засаленим кучерявим волоссячком. Він так і прагне сказати їй: «Втечімо звідси! Прокрадемося на корабель й поїдемо світ за очі…» – але чи не всюди їх чекатиме те саме? Хай би де вони були, всюди однаково. Як же він ненавидить усе це. Ненависть приходить раптовими, незрозумілими спалахами, але водночас він приймає цю реальність – просто не розглядає своє життя у категоріях «щастя» чи «горе», а радше сприймає його як виживання й уникання робітного дому та труни. З кожним звуком кроків, що долинають знадвору, він відчуває нагальну потребу зірватися на ноги, кинутися звідси, утекти куди-небудь.
– Тебе там хтось душить, чи що?
– Це зветься співом, – кидає він байдужим голосом, орудуючи своєю голкою. – А ше я озброєний. Я завиграшки простромлю око будь-якого нападника, наче то аґрус.
Альбі повертається до шитва. Він робить різдвяний подарунок для Айріс – значок-розетку із обрізків одягу, – але сестрі розповісти не насмілюється, бо та ще прозве його слинтяєм. Малий часто думає про ту монету, що Айріс тицьнула йому до рук, і цей випадок лише поглиблює його віру в те, що вона просто королева якась. Пригадуються й інші прояви її доброти: то крадькома поклала хлібину до його торбинки, то віддала дзиґу, якою сама ж гралася в дитинстві.
Сестра закутується в ковдру.
– Йду посплю, їх сьогодні ще багато буде, – каже вона.
– Агов! – хтось стукає у віконну решітку. – Чуєш, Але, тут якийсь пес…
– Навіть не смій знову приносити сюди якийсь смердючий труп, – каже сестра, але він уже мчить до шторки, що править у них за двері, а тоді вгору по сходах і через трухлявий поріжок на вулицю, тримаючи в руці порожній мішок «для дохлятинок».
– Який стан? Який вік?
– Не знаю. Потрапив під воза, – мовить хлопчисько.
– Мертвий?
– О ні! Скавулить так, що скоро розбудить усіх мерців на кладовищі святої Анни. Нам краще поквапитися.
Сонце вже занурюється за видноколо, його блідий жовток відблискує крізь дим і вугільний пил. Двійко хлопців кулею летять уздовж тісних вуличок – Олд-Комптон, Фрайт і Ромілі – допоки до їхніх вух не доноситься собаче протяжне виття. По дорозі вони обговорюють умови своєї угоди – цукерка, мішечок шкварок – і сходяться на тому, що Альбі віддячиться другові пакетиком імбиру в цукрі.
Пошматована собача лапа затиснена між колесом воза, з розтерзаної рани стирчить кістка. Собака корчиться, намагаючись визволити лапу, та з кожним порухом виття стає ще більш жалісливим. У канаву стікає кров.
– Хто-небудь, позбавте цю суку страждань, – кидає якийсь чоловік. – Кілька добрячих ударів зроблять свою справу.
– Залиште її на мене, – каже Альбі та обережно підходить до собаки. – Тсс, тихенько.
Йому страшно, що пес його вкусить, і від того він оскаженіє й пускатиме піну з рота. Лапа розтрощена
