усі скарби, що тут заховані. Перлові мушлі, черепи, видуті яйця, пташине гніздо, а далі – ще більші предмети: лицарські обладунки з кольчугою, кам’яна ґаргулья, широкі гіпсові торси і погруддя. Проводить пальцем по тонкому носові римського сенатора, а тоді підіймає мармурову руку.
– Ой! Краще покладіть її на місце, – говорить Луї, забираючи скульптуру від неї.
– Вона дуже крихка?
– Зовсім ні, проте вона неймовірно цінна. Бачте, я позичив її у Британському музеї.
– Не знала, що так можна.
Луї метушиться.
– Власне, я не зовсім позичив цю руку.
– Ви вкрали її? А якби вас упіймали?
– Переконаний, що цього не сталося б. Із мене б вийшов пречудовий фаховий крадій, якби я захотів. Ми змовилися з Росетті, щоби той відволік охорону. Мілле на таке в житті б не пішов, – він супроводжує свої слова розмашистими жестами. – Та й це не крадіжка, якщо я маю намір повернути річ.
– Яка неймовірна логіка, – каже вона, беручи до рук шовковисте павине перо й розглядаючи сині, зелені та фіалкові пір’їнки. Чорні й золотисті нагадують їй очі Луї.
– Бачу, ви таке не схвалюєте.
– Я? Ні…
– Ви б нічого не змогли вкрасти.
– Звідкіля вам знати? – мовить вона, але не зустрічається з ним поглядом.
– Доведіть, – підходить він на крок ближче.
– Для чого?
– Що ж, тоді це лише все підтверджує. Те, яка ви правильна!
– Нічого подібного! – вона схрещує руки. Досі відчуває його близькість, запах олії від його одягу. Тіло проймає легкий трепет, і вона не знає, паніка чи захват є цьому причиною.
– Ну, допоки ви не доведете мені зворотне, то, боюся, продовжуватиму вважати вас незлодійкуватою добропорядною панянкою.
– Добропорядною панянкою? Ви заледве зі мною знайомі, – говорить вона, намагаючись не йти на його провокацію.
– Деякі панни сприйняли б це за комплімент.
– Я не деякі панни, – відказує вона. Він стоїть так близько, що на хвилину їй здається – він ось-ось її поцілує. Вона б негайно відвернулася, якби він зробив таку спробу, хоч у грудях і страшенно калатає серце. Однак він лише злегка прикушує губу й прямує до вікна.
– Можна подивитися на ваші роботи? – питає він, ставлячи два стільці біля столика в кутку. – Сідайте, будь ласка.
– Вони не надто професійні, – промовляє, вагаючись, Айріс. Дістає листок з торбинки і розправляє на столику перед ним.
Це єдиний малюнок, уцілілий після сестриного шаленства – той, що Айріс сховала під ліжком. Вона обрізала шматок паперу, що залишався порожнім під обличчям дівчини на зображенні. Тепер вона дивиться на свою роботу свіжим поглядом і залишається задоволеною – сподівається, що й Луї сподобається.
Вона чекає.
– Гмм, – мовить він, приглядаючись ближче. – Робота, безумовно, примітивна.
