заміжньою чи ні – для близнючок це залишалося таємницею), Айріс була в захваті від цього приміщення. Зважаючи на свою викривлену ключицю та шрами Роуз після віспи, вона скоріш очікувала, що їх замкнуть у якомусь підвалі. Натомість їх всадовили за позолоченим столом посередині магазину, де допитливі покупці могли спостерігати за їхньою роботою. А ще дівчині видали порошкові фарби та пензлики з лисячого хутра, щоб оздоблювати лялькам ніжки, ручки і обличчя. Певна річ, вона знала, що дні тут тягнутимуться довго, проте із захватом дивилася на комоди з чорного дерева, що стояли вздовж стін, ущерть набиті порцеляновими ляльками. Окрім того, тут було тепло і світло. У золотих підсвічниках палахкотіли свічки, а в кутку стояв камін.
Але зараз, сидячи за столом поруч із сестрою та тримаючи в руках порцелянову ляльку й потертий пензель, дівчина ледь стримується, щоб не позіхнути.
Вона навіть уявити не могла, що втома може бути такою нестерпною, а ця праця – ще виснажливішою, ніж на якомусь заводі. Руки Айріс почервоніли й потріскалися від морозу, проте якщо вона змастить їх жиром, то пензлик вислизатиме з пальців, і вона зіпсує ляльці губи та щічки. Дівчина озирається довкола, кидаючи погляд то на комоди, що насправді не з чорного дерева, а з дешевого пофарбованого дуба, то на позолоту, яка вже відлущується, нагріваючись полум’ям свічок, то, врешті-решт, на свою улюблену річ – вичовганий килим, ворс якого став тепер навіть рідшим, аніж волосся пані Солтер, адже вона щодня шугає по ньому туди-сюди.
Густий запах цукерні, задушливе повітря кімнати і ряди ляльок із виряченими очима роблять це приміщення більше схожим на поховальний склеп, аніж на крамницю. Час від часу Айріс навіть важко вдихнути повітря.
– Мертва? – пошепки питає свою близнючку, підштовхуючи до неї дагеротипний знімок. На коричневій фотокартці зображено маленьку дівчинку, що акуратно склала долоньки на колінах.
Айріс зводить погляд на пані Солтер, яка саме заходить до крамниці, сідає біля дверей і розгортає Біблію, похрускуючи корінцем книги.
Роуз кидає на сестру суворий погляд, намагаючись її зацитькати.
Це одна з небагатьох розваг Айріс – навіть якщо вона відчуває за неї провину – відгадувати, чи діти на знімках мертві. Вона не може цього пояснити, але чомусь їй кортить знати: робить вона траурну ляльку для загиблого немовляти чи розфарбовує забавку для пустотливого живого дітлаха.
Левову частку свого прибутку пані Солтер отримує саме від таких ляльок, виготовлених на замовлення. Зараз зима, тож через холоднечу й хвороби роботи у крамниці стає вдвічі більше, а дванадцятигодинний робочий день перетворюється на двадцятигодинний.
– Цілком природно і зрозуміло, – зазвичай запопадливо жебонить пані Солтер, – що ви хотіли б вшанувати пам’ять дорогої вам людини. Зрештою, як-бо сказано у Посланні до Коринтян: «… ми ж відважні, і бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа» 6. Їхня душа покинула цей світ, а лялька символізує лише земну оболонку, яку вони залишили.
Відгадувати, чи діти
Переклад Івана Огієнка.
