змагалися в тому, кому дістанеться найбільша картоплина за обідом, хто стрибне далі, чий почерк охайніший. Сестри могли наносити одна одній короткі жорстокі удари, бо знали, що в кінці кожного поєдинку буде перемир’я – вони сидітимуть, обійнявшись, біля каміна, вигадуючи деталі свого уявного магазину «Флора»: полички, ущерть набиті квітковими прикрасами, та консолі з букетами ірисів і троянд.
Однак, коли сестрам виповнилося по шістнадцять, Роуз захворіла на віспу, яка ледь не забрала її життя. Вона казала, що краще б так і сталося, коли побачила свої густо вкриті гнійниками тіло та обличчя й каламутне, засліплене ліве око. Незабаром шкіра побагровіла і вкрилася рубцями, а те, що Роуз постійно її шкрябала, лише погіршило ситуацію. Ноги оповилися шрамами.
– Чому я? Чому саме я? – голосила вона, а якось, лише раз, прошепотіла крізь зуби таке, від чого Айріс не повірила власним вухам: «Це ти мала бути на моєму місці».
Зараз уже двадцятиоднорічні дівчата мають однакове темно-мідне волосся, проте Роуз носить його наче жалобну вуаль, яка спадає на обличчя, щоб прикрити пощерблені віспою щоки. Кучері Айріс зібрані у довгу тугу косу до пояса, а її шкіра насмішкувато гладенька і чиста. Вони більше не діляться жартами, більше не обмінюються таємницями. Вони ніколи не розмовляють про роботу.
Деколи Айріс прокидається зранку й бачить, як сестра впилася в неї настільки бездумним та холодним поглядом, що це наводить на неї жах.
Айріс відчуває, як повіки злипаються і важчають, наче до них пришили свинцеві тягарці. Пані Солтер саме обслуговує клієнта, її голос лунає монотонним щебетанням:
– До кожного замовлення ми ставимося з особливою старанністю… Справжня порцеляна з Північних фабрик… Ми всі тут, як сім’я… Звісно, такі сумлінні дівчатка, геть не схожі на тих сварливих продавчинь капелюхів у Кренборнському провулку – більшість із них такі нечестивиці…
Айріс впивається нігтями у стегна, щоб не заснути. Коли вона сонно похитується вперед, то думає, чи справді поспати кілька хвилин було б таким уже жахливим вчинком…
– Боже милий, Роузі! – пошепки скрикує вона, сіпаючись і потираючи руку. – Сумніваюся, чи з такими гострими ліктями тобі взагалі потрібна голка.
– Якби пані Солтер побачила…
– Я більше не можу, – відказує Айріс. – Просто не можу.
Роуз мовчить. Вона шкрябає струп на руці.
– Що б ти зробила, якби ми могли втекти звідси? Якби нам не доводилося…
– Нам пощастило, – бурмоче Роуз. – Та й що тобі залишається робити? Покинути мене тут і стати жебрачкою?
– Авжеж, ні, – проціджує Айріс у відповідь. – Мені б хотілося малювати щось справжнє, а не ці безкінечні порцелянові очиці, губи, щоки… Ох…
Сама того не усвідомлюючи, Айріс стискає руку сестри. Вона відпускає долоню і думає про біль, якого їй завдає. Хоча Роуз захворіла не з її вини, та все ж Айріс тепер несе
