з чотирма ніздрями. У цій темряві неможливо бути ідеально точним, тож він працює повільніше, обережно виконуючи останні надрізи малим скальпелем. Коли надворі починає сутеніти, Сайлас уже завершує відділяти хутро – одним цілісним шматком, не пошкодивши й не порізавши його.
– А всі ті бідолашні гості, яким не дісталося жодного марципана, начиненого кремом і фруктами з теплиці. Які збиточні щенята! – мовить він, уявляючи їх іще в попередньому недоторканому стані. Якби ж то Ґідеон був тут і міг побачити, яким вправним він став за ці п’ятнадцять років… але Сайлас придушує цю думку. Він твердо вирішив насолодитися цим моментом, коли перед ним лежить майбутній труп, чия світла прийдешність ще не оповита мороком. Хвилювання таке ж яскраве, як і тоді, коли Сайлас знайшов свій перший череп.
– Ходімо зі мною, – якось покликав він Флік, коли вони разом вийшли з гончарні. Зрештою, він опинився за містом сам, уже й не пригадує чому.
Саме тоді він натрапив на гнилий труп лисиці. Спочатку видовище викликало в нього огиду й змусило затиснути носа, проте потім він побачив, що хутро було таким же рудим, як і волосся Флік. Лисиця була бездоганним делікатним створінням, кожна її кісточка – наче деталь досконалої головоломки, вилита з коштовного металу. Тварина жила й дихала, а тепер існувала десь на химерній межі поміж красою і потворністю. Він торкнувся її черепа, потім свого.
Сайлас навідувався до лисиці щодня і спостерігав, як її точили хробаки, шкіра чахнула, а хитросплетіння білого кістяка оголювалися дедалі більше, немов розквітали. Щоразу він помічав нові деталі: дивовижно тонку стегнову кістку чи мереживну сітку черепа. Коли Сайлас клацнув по ньому пальцем, той видав глухий дзвін. Тільки-но плоть врешті відділилася від черепа, він загорнув його у полотно і забрав собі.
Того літа його шкіру вкривав товстий шар пилу та поту, а сам він обнишпорив кожен пучок трави, кожен горбочок, кожен чагарник і берег річки, допоки не знайшов п’ятнадцять черепів. Він розставляв пастки, заточував палиці на списи, підкрадався до старих повільних зайців і голими руками виштовхував повітря з їхніх горлянок. У перші хвилини вони ще борсалися й відбивалися, а він затамовував подих разом із ними. Тоді тваринки обм’якали, та він усе ще не відпускав їх про всяк випадок.
Як акуратно розкладав він оті черепи! Сайлас гадав, що вдовольниться п’ятьма чи десятьма, проте потребував більшого. Кожен новий екземпляр сповнював його щастям і жаданням більшого ще дужче, ніж попередній. А тепер у нього є цей скарб. Цей пухнастий павукоподібний звір, кращий за геть усе, про що він тільки міг мріяти в дитинстві, і тепер він не думає, що коли-небудь знову повернеться до тих фантазій.
На сьогодні Сайласова робота завершена. З досвіду знає, що лише зіпсує екземпляр, якщо далі працюватиме без упину. Зараз, мабуть, уже п’ята; він позіхає і вирішує перепочити. Кладе оббілованих щенят до бляшаного відра. Пізніше Сайлас відділить м’ясо від кісток і наново складе їхній кістяк за допомогою щипців, клею й тонкого, як нитка, дроту.
Він
