style="font-size:15px;"> – Егей! Ходи-но сюди! Завше він запізнююється.
Надворі вже майже споночіло, і спочатку Сайлас не може розгледіти чоловіка, який підтюпцем наближається до них, оминаючи смердючі купки лушпиння та попелу. Той підходить ближче, його обличчя блищить у світлі Сайласової лампи. Джоні Мілле. Худорлява статура надає йому вигляду змарнілого поні.
– Матір Божа! Луї, що трапилося з твоїм одягом? Я б навіть пса свого не одягнув у це дрантя.
– Радий тебе бачити, Мілле, як завжди, – відповідає Луї й заходить всередину, не чекаючи на запрошення і не витираючи ноги об металевий килимок.
– Нам пощастило, що у вас досі відчинено, – кидає Мілле, заходячи слідом, і Сайлас йому не перечить.
– Сайлас підготував для мене голубку. Де ж вона, до речі? – Луї підіймає двома руками череп лева та вдає, наче кидає його в Мілле.
– Гар-р-р! – пирхає він зі сміху.
Сайлас напружується і шкодує, що не достатньо відважний, щоб попросити Луї поставити експонат на місце. Натомість він заклопотано йде до комода по пташку.
– Святі небеса! Це неймовірно! Саме такою я її уявляв, – вигукує художник. Він хапає горлицю, гладить її голівку. – Якби ж то мої натурниці сиділи так само сумирно, як ти.
Луї вкладає гінею до Сайласової долоні – вдвічі більше, ніж вони домовлялися.
– Мілле, тобі просто необхідно купити тут мишу – намалюєш її в кутку своєї «Маріани». Це додасть динаміки до тієї порожньої плями на полотні, – він підіймає з полиці опудало коричневої мишки, тримаючи її за хвоста, і вирішує: – Це я також візьму.
– Вони дуже делікатні… – починає Сайлас, проте Луї навіть не чує його і заштовхує голубку з мишеням до сумки вниз головою.
Чоловік спостерігає, як ці двоє спускаються по невеличкому тротуарі: Луї тримає Мілле за плечі, обоє підстрибують за кожним третім кроком. У темряві раз по раз біліють щиколотки та зап’ястя Луї. Це нагадує Сайласові про Флік, чиїх дотиків він уже не відчував понад двадцять років.
Коли чоловіки зникають у темряві, він оглядається на свою крамничку, низьку стелю, невеликі облуплені шухляди, які він старанно зафарбовував, і куточки його губ вигинаються вниз.
– Більше не нападай на продавчинь настурції, – говорить він. – Твоєму новому другові це не сподобається.
Художниця
І хоча вдень Айріс хилило на сон, зараз вона не може склепити повік. Від запаху паленого цукру болить голова, а крізь матрац пробиваються ворсинки кінського волосу й поколюють ногу. Вона вовтузиться, висуває спітнілу руку з-під ковдри, щоб охолодити її. Дівчина намагається зосередитися на відчутті нерухомості та спокою, дихати в такт із сестрою. Однак мозок і далі цокає, як заведений. Їй хочеться малювати. В уяві постають тонкі металеві тюбики акварелі «Вінзор та Ньютон», мушлі для змішування фарб і набір пензликів із волосу соболя, який вона нарешті придбала після року ретельних заощаджень.
Вона легенько штурхає близнючку.
– Але ж я не бачила папуги… – белькоче Роуз,
