знімок, який ще не проявили за допомогою ртутних випарів. Можна скільки завгодно ним струшувати, а зображення все одно не з’явиться.
Однак йому не варто цим перейматися. Тут чистісіньке повітря, чутно пташиний спів. Тут справжня краса. Чарівні сухоребрі деревця скидають із себе останній відгомін свого літнього зеленавого буяння, а їхнє посохле галуззя скрипить, мов старечі кості. Якийсь чоловік зачіпає його ліктем, перепрошується, а Сайлас іде далі вслід за натовпом – до будівельного майданчика Великої виставки.
Сайлас часто навідувався сюди, щоб на власні очі побачити процес зведення павільйону, сплачуючи невеличку суму за вхід на територію, обнесену дерев’яним частоколом. Він ніяк не може збагнути, чому будівлю хочуть демонтувати з Гайд-парку через рік. Який сенс будувати музей, якщо не зберігати в ньому експонати вічно? Коли він підносить погляд на каркас, на обриси кранів і вантажних блоків, схожих на стерв’ятників у небі, то здається, наче він сам маліє поруч із ними. Це неймовірно. Зібрати й продемонструвати стільки предметів з галузі промисловості, торгівлі, конструювання та науки – понад сто тисяч експонатів, як він читав, і всі вони під одним величезним скляним дахом. Сайлас навіть не знає, на чому спинити погляд. Не дивно, що журнал «Панч» прозвав це місце Кришталевим палацом.
Навколо нього кипить робота. Старший робітник вигукує вказівки працівникам у циліндрах, що перетягують на себе важезні канати, а інші похльостують по обдертих боках тяглових коней. Угору здіймається пара. Широка грудна клітка поперечного нефу поволі росте вверх, колихаючись на вітрі.
Якби ж то організатори попросили Сайласа надати їм якийсь експонат для мистецької секції. Однак ніхто до нього не звертався. Ніхто не відповідав на його листи. Але чому? Чому ніхто не сприймає його колекції серйозно?
Намагається відмахнути від себе павутиння обурення, міцно стискає кулаки. Небо заполонили грозові хмари. Чорні легені Лондона то вдихають повітря, то видихають його. Десь реве кінь.
Він подвоїть свої зусилля. Працюватиме наполегливіше, і зрештою одного дня таки відкриє музей, що навіть перевершуватиме цей.
Сайлас бачить, як якийсь хлопчинка рвучко кидається вперед і висмикує червоний носовичок із жіночої сумки. Чоловік придивляється й упізнає білявий чуб. Ця близькість – наче бальзам на душу, нагадування, що він не один посеред цього вируючого посполитого натовпу. Він усміхається й вигукує:
– Альбі!
Але хлопчик його не чує. Тільки тоді Сайлас розуміє: малого спіймали. Рука жінки охопила дитяче зап’ястя, носовичок недолуго теліпається в його руці, а Сайлас спотикається на гравію в своєму гарячковому поспіхові стати рятівником Альбі та благати пані не викликати констеблів. І раптом – він бачить, як малий сміється.
Сайлас приглядається до жінки. Вона висока, як чоловік, руде волосся заплетене у довгу косу. Невже це Флік? Зріла, жіночна. Та цього не може бути. Жінка дещо сутула з лівого боку.
Наче хтось ударив у дзвін посеред трухлявого будинку його
