адже таким чином вона й сама потрапляла у казку, що мала належати лише Роуз.
Він навідувався до них щонеділі, коли батьки йшли кудись по справах. Тоді Роуз веліла сестрі залишатися у кімнаті нагорі, проте одного разу дівчата щось не поділили, і Айріс страшенно розлютилася, що їй доводиться сидіти під замком, осторонь від сестриних таємниць. Вона причаїлася за дверима й спостерігала за ними крізь замкову шпарину. Бачила, як парубок сів, потягнув її сестру до себе, задер її спідниці та розстібнув ґудзики на штанях. Айріс не встигла навіть затамувати подих, як Роуз уже сіла на нього, широко розставивши ноги, підіймаючись і опускаючись у добре відпрацьованому ритмі. Дівчина із жахом та самозабуттям впилася в них очима, не в змозі відвести погляду, зачарована його зсудомленим виразом обличчя й руками, що обхопили молочно-білі стегна її сестри. На мить їй закортілося, щоб це її сукню зібгали догори, а сестра натомість спостерігала за всім у шпарку. Усе відбувалося у дерев’яному кріслі, змайстрованому їхнім дідусем. Так до нестями легко, так просто.
Вона й досі не знає, звідки Чарльз довідався, що сестра підхопила віспу. День після того, як сестрині обличчя й тіло вкрилися чиряками, він стояв у їхньому коридорі та передавав Айріс листа для Роуз.
– Вона буде щасливою отримати від тебе вісточку. Роуз лише трохи нездужала і вже от-от піде на поправку, – брехала вона, проте парубок майже нічого не сказав та поквапився до виходу. Лист був геть не любовною цидулкою, а прощальним посланням, яке поклало край їхнім стосункам, а заразом і переливчастому сміхові Роуз та секретам, якими вони ділилися. Коли сестра криком прогнала Айріс із кімнати, вона від люті вхопила крісло і ледь не розтрощила його об стіну.
Раптовий звук. Чиїсь важкі кроки.
Айріс так було замріялася, що аж підстрибує, розливаючи каламутну воду від фарби по цілому столі.
Вона кидається до картини, висмикує її, не даючи намокнути. Кроки відступають.
– Боже мій, – шепоче вона, притиснувши долоню до оголених грудей, і ледь не сміється від полегшення. Яка ж вона дурепа! Звуки й справді доносилися зблизька, й Айріс була певна, що це пані Солтер спускалася по сходах. Однак кроки належали всього лише підмайстру кондитера, що повертався додому із нічної зміни, за яку платили на цілий пенні більше.
Лише почавши витирати воду, дівчина помічає голову ляльки. Лається. Мабуть, забризкалася водою з банки, коли та падала. Сіра водяниста пляма синцем лягла на її личко.
– О ні… – стогне Айріс, підносячи голову й витираючи її нічною сорочкою. Вона витратила купу часу, щоб розфарбувати цю ляльку. Потирає порцеляну ще дужче, плює на кожну щоку, проте ніщо не допомагає. Заплямлений фаянс відновити неможливо.
Вона скрегоче зубами, з горла виривається тваринний стогін. Подумати тільки, треба було лише комусь пройтися по вулиці – і от результат. Айріс визирає за вікно – здається, там лише
