проповіддю у церкві та виступом з трибуни. Тож я скорилася й пішла з ним у «Савой» на «Жервезу» за романом Золя – так пояснив мені Девід, коли ми вийшли з кінотеатру. Я почувалася вичавленою як лимон – насправді не гірше порівняння. Події розвивалися у величезній пральні вікторіанських часів. Головна героїня була надто молодою та вродливою, чого не скажеш про мужчину: на нього не можна було дивитися без сліз – весь такий гладкий та лисий. Гадаю, Девід з роками стане лисим, хоча й тепер його волосся вже не таке густе, як тоді, коли ми познайомилися.
Девід наполіг на тому, щоб відвезти мене додому на таксі, хоча я залюбки шугонула б на Центральну набережну та сіла в автобус. Він завжди відпускає таксі біля нашого дому, потім проводжає мене до бічних дверей, де в темряві кладе руки мені на талію та тричі запечатує мені губи таким цнотливим поцілунком, що навіть папа римський не угледів би в тому нічого гріховного. Потім дивиться, чи безпечний мій шлях до чорного ходу, а далі йде собі додому чотири квартали пішки. Він мешкає разом із матір’ю-вдовою, хоча й придбав просторе бунґало на пляжі Кугі-біч, яке він здає в оренду родині новоавстралійців з Голландії, – ці голландці дуже охайні, так він каже. Боже, що у Девіда в жилах замість крові? Жодного разу він не поклав руку, навіть і пальцем не торкнувся моїх грудей. Навіщо тоді мені груди?
Мої великі брати були вдома, пили чай та помирали від сміху – від того, що коїлося в темряві за дверима.
Бажання на ніч: хочу мати змогу відкладати на новій роботі п’ятнадцять фунтів щотижнево й до початку 1961 року зекономити достатньо, щоб поїхати на два роки працювати до Англії. Так я позбудуся Девіда, який, напевно, не залишить своїх клятих мишей, якщо в однієї з них виросте клята пухлина.
Четвер, 7 січня 1960 року
Моя цікавість щодо Кінґз-Крос має задовольнитися в суботу, коли я обідатиму в Паппі. Однак я не казатиму матусі й татові, де саме мешкає Паппі. Скажу, що десь у передмісті Паддінґтона.
Бажання на ніч: нехай Кінґз-Крос мене не розчарує.
П’ятниця, 8 січня 1960 року
Минулої ночі виникла невеличка проблема з Віллі. Це дуже схоже на матусю – вона наполягла на тому, щоб врятувати це пташеня какаду: забрала його з Маджі-роуд та виходила. Віллі був таким кістлявим та нещасним, що мама відразу ж накапала йому з піпетки теплого молока, у яке додала «лікарський» коньяк три зірочки: ми його тримаємо про всяк випадок, – задля бабусиних «негараздів» зі шлунком. Дзьоб пташеняти був ще недостатньо міцний, щоб лущити насіння самому, тож мама почала готувати йому кашу з тризірковим «лікарським» коньяком. Віллі виріс та перетворився на розкішного гладкого білого птаха з жовтим гребінцем та загидженим залишками засохлої каші пір’ям. Я ще пішки під стіл ходила, коли мама годувала його кашею з коньяком, подаючи на тарілочці з мого іграшкового сервізу. Але вчора вона розбила останню тарілочку, тож поклала пташиний обід у тарілочку дратівливого зеленого кольору. Віллі подивився, перевернув свій обід й немов збожеволів:
