лежить не вздовж крамниць на Дарлінґхерст-роуд, а вулицею Вікторія-стрит, на якій і розташований Будинок. Так його називає Паппі – «Будинок», і я розумію, що вона має на увазі Будинок з великої літери. Наче назва навчального закладу. Тож я хутко потрусила повз шереги будинків по Вікторія-стрит.
Мені подобаються шереги вікторіанських будинків, яких багато у старій частині Сіднея. На жаль, зараз вони в занепаді. Милі чавунні мережива хтось поцупив, і їх замінили листи азбесту – балкони перетворилися на додаткові кімнати, а штукатурка на стінах потемнішала. Але навіть у такому вигляді будинки видавалися дуже таємничими. Вікна, схожі на заплющені очі, завішані фіранками з манчестерського мережива та шторами з пакувального паперу. Вони так багато бачили! Нашому будинку в Бронті лише двадцять два роки: тато побудував його після Великої депресії, коли його крамниця почала давати прибуток. Тож найвизначнішою подією в ньому була наша поява, а ми такі нудні! Нашою найбільшою проблемою є тарілочка для Віллі – принаймні це був єдиний раз, коли до нас завітала поліція.
Будинок стояв у глибині Вікторія-стрит. Крокуючи до нього, я побачила, що на цьому кінці вулиці на деяких будинках залишилося чавунне мереживо, нещодавно пофарбоване та доглянуте. Відразу ж по той бік Чалліз-авеню вулиця розширювалася до напівкруглого глухого провулка. Вочевидь, міській раді не вистачило смоли, бо дорога була залатана маленькими дерев’яними блоками, і я звернула увагу, що тут машини не паркують. Це надавало півмісяцю з п’яти будинків, які виходили в цей провулок, такого вигляду, ніби вони не належать до теперішнього часу. Вони всі мали номер 17: 17 А, Б, В, Г та Д. Той, що стояв посередині, – 17-В – і був Будинком. З казковими вхідними дверима: на прозорому склі – гравіровані яскраво-червоні лілії, гострі кути яких відблискували жовтогорячим та пурпурним через світло, що лилося зсередини. Двері були не замкнені, тож легким поштовхом я їх відчинила.
Але казкові двері вели до безлюдної пустелі. Засмічений передпокій, пофарбований у брудно-кремовий колір, червоні сходи з кедру нагору, пара поцяткованих мухами електричних лампочок на довгих скручених дротах, жахливий старий коричневий лінолеум, увесь у дірочках від підборів-шпильок. Від плінтуса майже на півтора метра над підлогою кожен клаптик стіни, скільки мені було видно, густо вкривали карлючки: безглузді віти і закрутки різних кольорів, намальовані чимось схожим на м’який олівець.
– Агов! – гукнула я.
Паппі з’явилася з-поза сходів, привітно всміхаючись. Гадаю, я витріщилася на неї вкрай нечемно: вона зовсім була не схожа на себе. Замість неприємної світло-бузкової форми та чіпця, що вкривав волосся, на ній був атласний халат павичевого синього кольору з вишитими драконами, який тісно огортав її фігуру, і з таким великим розрізом на лівому боці, що я бачила край її панчіх та мереживо підв’язки. Її волосся струменіло по спині густим сяючим водоспадом – чого в мене немає такого волосся? Моє таке ж чорне, але настільки кучеряве,
