віддзеркалення рожевих трико сестри з третього відділення Чічестера, а через кількість квітів, розставлених на нічних столиках та по коридорах, тут можна було відчиняти квітникову крамницю. У лікарні було так тихо, що, коли я зістрибнула з верхньої сходинки в третьому відділенні, шестеро людей, не змовляючись, кинули на мене суворий погляд та приклали палець до губ. Тсс! О-о-о! Тож я, набравши покаянного вигляду, віддала знімки та навшпиньки пішла геть, наче Марго Фонтейн[10].
На півдорозі я побачила групу лікарів, які йшли мені назустріч, – завідувач відділення та його почет. Я й дня не пропрацювала у шпиталі, як усвідомила: заввідділення – бог, але бог у «Роял Квінз» набагато вищий за бога в лікарні у Райді. Тут вони були вдягнені в темно-сині смугасті або сірі фланелеві костюми, краватки старої школи[11], французькі сорочки з манжетами зі скромними, але масивними золотими запонками, коричневі замшеві або чорні лайкові черевики на тонкій підошві.
Цей екземпляр носив сірий фланелевий костюм та коричневі замшеві черевики. З ним ішли двоє реєстраторів (білі довгі плащі), його старший та молодший асистенти (білий костюм та білі черевики) та шість студентів-медиків (короткі білі піджаки) зі стетоскопами, виставленими напоказ, і обгризеними нігтями на руках, з яких вислизали історії хвороби або штативи з пробірками. І справді, цілком солідний бог – такий великий почет підтанцьовує біля нього. Саме це й привернуло мою увагу. Коли робиш флюорографію, ніяк не натрапиш на бога, солідного чи не дуже, тож мені стало цікаво. Він дуже жваво розмовляв з реєстратором, повернувши красиву голову назад, тож я подумала, що маю уповільнити крок і стулити рота, який останніми днями часто ловив ґав. Ой, який красень! Дуже високий, широкі плечі, плаский живіт. Копна темно-рудого заплутаного волосся та два білосніжних крила, вкрита легким ластовинням шкіра, виточені риси обличчя – так, він був красень. Вони розмовляли про остеомаляцію – пом’якшення кісткової тканини, – тож я вирішила, що він ортопед. Намагаючись прослизнути повз них – вони заполонили весь прохід, – я відчула допитливий погляд пари зелених очей. Оце так! У грудях вдруге за тиждень все стиснулося, хоча це зовсім не схоже на хвилю кохання, як це було з Фло. Тепер було щось на зразок тяжіння, від якого затамовуєш подих. Колінами побігли дрижаки.
В обід я порозпитувала про нього у Паппі, озброївшись своїм припущенням, що він ортопед.
– Дункан Форсайт, – відразу ж, без коливань, відповіла вона. – Він завідувач ортопедичного відділення. А чому ти питаєш?
– Він старомодно подивився на мене, – відповіла я.
Паппі витріщила на мене очі.
– Справді? Це на нього зовсім не схоже, він не з тутешніх гульвіс. Він давно одружений, у нього репутація найпривабливішого завідувача відділення у всьому шпиталі – довершений джентльмен, ніколи не жбурляє інструменти в медсестер, ніколи не розповідає непристойних анекдотів, не прискіпується до підлеглих,
Відома англійська балерина (1919–1991).
Cимвол належності до соціальної та інтелектуальної еліти; такі краватки зазвичай носять випускники привілейованих приватних шкіл.
