кімнату, абсолютно не схожу на кімнату Паппі, іншої годі було б шукати. Порожня. За винятком кривуль, які так щільно вкривали стіни, що не залишилося й клаптика чистої поверхні. Може, саме тому одну стіну грубо пофарбували: вочевидь, щоб надати митцю свіже полотно, – його вже прикрашало кілька нових карлючок. У кімнаті було, здається, шість крісел і стіл на дванадцять осіб, але більша її частина пустувала. Тут містилися іржавий хромований кухонний стіл з червоною ламінованою поверхнею, чотири поржавілих стільці, на яких з червоних пластикових сидінь просочувалася набивка, немов гній з карбункулу, оксамитова кушетка, дуже потерта, та сучасний холодильник. Пара скляних фільончастих дверей вела на балкон.
– Ми тут, Паппі! – гукнув хтось.
На балконі ми побачили двох жінок. Та, що стояла до мене ближче, безсумнівно, була з передмістя Східного узбережжя або з Північного берега: підсинене волосся, сукня із самого Парижа, черевики до пари, червоні лайкові сумочка й рукавички та крихітний капелюшок, значно чепурніший за ті, що вдягає сама королева Єлизавета. Аж раптом крок уперед зробила місіс Дельвекіо-Шварц – і цей взірець моди середніх років випав у мене з голови.
Оце так! Ось так жінка-гора! Мало сказати, що вона була гладкою, – вона була велетенською! Майже метр дев’яносто на зріст, у старих брудних кімнатних черевиках зі стоптаними задниками – жінка з неабиякими м’язами. Без шкарпеток. Линялий, пожмаканий старий халат на ґудзиках з кишенями по боках. Кругле зморшкувате лице, кирпатий ніс та очі на пів обличчя, що дивилися просто мені в душу, блідо-блакитні, з темними обідцями, маленькі зіниці – гострі, немов дві голки. Рідке сиве волосся, коротка чоловіча зачіска, а брови ледь помітні на обличчі. Скільки їй років? Мені здалося, п’ятдесят з добрим гаком.
Тільки-но вона відвела від мене погляд, увімкнулися мої професійні знання. Синдром Тінеля? Синдром Кушинґа? Але ж у неї немає величезної нижньої щелепи і лоб не випинається вперед, як у хворої на акромегалію, та й хворою із синдромом Кушинґа ні за будовою тіла, ні за ступенем волосатості її не назвеш. Щось, безперечно, зі слизовою, або із середнім мозком, або з гіпоталамусом, але що саме, я не могла сказати.
Еталон Моди ввічливо кивнув нам з Паппі, мимохідь зачепив нас сукнею та прослідував до виходу за місіс Дельвекіо-Шварц. Оскільки я стовбичила у дверях, то бачила, як візитерка сунула руку в сумочку, витягла товстий стос грошей кольору цегли – банкноти у десять фунтів! – і кілька з них передала господині. Господиня Паппі просто стояла, простягнувши руку, доки її не задовольнила кількість вкладених в неї банкнот. Вона зігнула їх та поклала в кишеню халата, поки Еталон Моди з найзаможнішого району Сіднея виходив з кімнати.
Повернувшись до нас, місіс Дельвекіо-Шварц опустилася на один з чотирьох стільців і змахом руки, що нагадувала розміром ягнячу ногу, запросила нас сідати.
– Прошу, принцесо, сідайте! – голосно запросила вона. – Як ся маєте, міс Гаррієт Перселл? Чудове ім’я –
