Щоправда, вона не може робити цього в рентген-відділенні (відверто кажучи, вона завітала до сестри Аґати). Вона керує не тільки медсестрами, але й рештою допоміжного персоналу, вона стоїть на одній сходинці з головним лікарем, є членом правління шпиталю, а його, як я дізналася, очолює сер Вільям Еджертон-Сміт, який – ось так несподіванка! – виявився дядьком чарівного містера Дункана Форсайта. Зрозуміло, чому він у такому віці обіймає посаду завідувача відділення. Мабуть, дядько чимало допоміг. Шкода! Дивлячись на містера Форсайта, я вирішила, що він не з тих чоловіків, які принижуються до того, щоб, скориставшись з блату, лізти службовими сходами нагору. Чому так виходить, що у наших ідолів рильце завжди в пушку?
Хай там як, мене відрекомендували старшій медсестрі, і та потисла мені руку, затримавши свою долоню рівно на стільки мілісекунд, на скільки передбачали чемність та ранг. От коли сестра Аґата знайомилася зі мною, вона дивилася немовби крізь мене, а старша медсестра пронизала мене поглядом а-ля місіс Дельвекіо-Шварц. Виявилося, що старша медсестра прийшла обговорити придбання для рентген-кабінетів нової поворотної стойки, але огледіти все відділення – це обов’язково.
Бажання на ніч: припинити думати про підлабузника Форсайта.
Субота, 23 січня 1960 року
Нарешті! Я переїхала! Сьогодні вранці я взяла таксі й із картонними коробками, повними всілякої «здобичі», рушила на Вікторія-стрит, № 17-В. Водій виявився чудовим хлопцем: ані слова не сказав мені, просто допоміг забратися з барахлом в авто, великодушно взяв чайові й поїхав геть – шукати чергового клієнта. Одна з картонок була до гори забита бляшанками з рожевою фарбою – щиро дякую, татусю, за сто фунтів, – а в іншій містилося десять мільйонів добірних скляних кульок. Без зайвих церемоній я ввійшла до квартири. Витягла коробку з ефірним милом (добре працювати у шпиталі й знати, чого варте ефірне мило), жорстку щітку, тонку сталеву стружку для чищення каструль і зайшлася прибирати. Місіс Дельвекіо-Шварц пообіцяла, що все тут прибере, коли показувала мені квартиру, і вона насправді непогано прибралася, але повсюди було порозкладане добриво тарганів. Мені знову слід зателефонувати Джинджерові з «Райду» й попросити в нього трохи отрути для тарганів. Ненавиджу тарганів, вони переносять мікробів, – фу-у, вони живуть у колекторах, спускних отворах та у гної.
Я шкребла та мила, доки природа не дала про себе знати, тоді пішла шукати туалет, який, як я запам’ятала, був у кімнаті для прання. Який жах ця кімната для прання! Не дивно, що місіс Дельвекіо-Шварц не внесла її до переліку об’єктів для огляду, коли робила екскурсію квартирою. Тут стояла мідна газова плита з лічильником, що «з’їдає» гроші, і дві важкі величезні бетонні діжки зі старезним котком для віджимання білизни, прикрученим до підлоги. Збоку, позад нього, тулилася ванна з відлущеною емаллю. Коли я торкнулася ванни, вона з глухим гуркотом завалилася – була відбита одна з її ніжок. Можна було
