буде гашиш, а після гашишу ти почнеш нюхати клей…
– Ти недалекий сліпий фанатик, – відповіла я.
– Я вчений-медик і швидко все розумію. Ти опинилася в поганій компанії, Гаррієт. Не потрібно бути нобелівським лауреатом, щоб це побачити, – заперечив він.
Я загасила цигарку в тарілочці – яка гидота ці цигарки! – але я не збиралася показувати це Девіду – і проводила його до дверей. Далі – до виходу на вулицю.
– Прощавай назавжди, Девіде, – сказала я.
У нього на очах заблищали сльози; він поклав мені на плече руку.
– Не повинно все отак скінчитися! – промовив він тремтячим голосом. – Після стількох років! Будь ласка, поцілуймося й усе владнаймо.
І тут мені й увірвався терпець. Я стиснула праву руку в кулак і вдарила його в ліве око. Коли він похитнувся – у мене непоганий удар правою, про це подбали мої брати, – я через його плече побачила новоприбульця, тож зіштовхнула Девіда зі сходів на стежку. Сподіваюся, в очах новоприбульця я видалася надзвичайно небезпечною амазонкою. Оскільки незнайомець побачив Девіда у кумедному стані, той поквапом утік до воріт і помчав уздовж Вікторія-стрит, неначе його переслідував собака Баскервілів.
Нам з новоприбульцем лишилося оглядати одне одного. Навіть беручи до уваги той факт, що я стояла на сходинці, а він внизу на стежці, я б сказала, що на зріст він був помітно нижче від середнього. Кремезний, він трохи пританцьовував, як боксер. Його рудувато-карі очі недобре дивилися на мене. Красивий прямий ніс, гарні вилиці, копна золотаво-каштанового хвилястого волосся, укладеного в охайну зачіску, прямі чорні брови й густі смоляні вії. Надзвичайно привабливий!
– Ви будете заходити всередину чи збираєтеся стовбичити тут? – холодно запитала я.
– Увійду, – відповів він, але не ворухнувся, щоб увійти. Він був надто зайнятий розгляданням мене. Особливий погляд – тепер, коли злість в його очах згасла, – неупереджений. Такий причаровує, не збуджуючи емоцій. Як лікар дивиться на всіх людей як на пацієнтів. Утім, якщо він лікар, я з’їм Девідів капелюх з широкими крисами. – Ви жінка-змія?
Я заперечила.
– Прикро. Я б поставив вас у позу куріпки. М’яса на вас замало – через це у вас спортивний вигляд, але ж груди надзвичайно спокусливі. І скоріше, це заслуга вашого тіла, а не справа рук виробників бюстгальтерів. – З цими словами він стрибнув на сходи і почекав, доки я відійду.
– Певно, ви художник з горища? – здогадалася я.
– Саме в яблучко. Тобі Еванс. А ви, напевно, нова дівчина з квартири на першому поверсі з вікнами у двір.
– В яблучко. Гаррієт Перселл.
– Ходімо нагору, я пригощу вас кавою – вам, мабуть, не завадить філіжанка після того, як ви відлупцювали того бідолаху. У нього з місяць не сходитиме синець.
Я пішла за ним нагору, подолавши два прольоти сходів, до сходової клітки, де на одних дверях (безумовно, на дверях Джим та Боб) висів
