style="font-size:15px;"> Я сіла і стала розмовляти з ним крізь крохмальні випрасувані складки бавовняної ширми. А коли він з’явився з двома білими філіжанками кави, ми просто продовжили розмову. Тобі зізнався, що він дитя прерій, зростав серед безкраїх пасовищ Західного Квінсленду та Північної території. Його батько був казарменим кухарем, але передусім п’яницею, тож саме Тобі частіше випадало куховарити, аби його батько не втратив роботу. Здавалося, він анітрохи не гнівається на свого старого, який врешті-решт і помер від пияцтва. Тоді, у дитинстві, за фарби хлопчику правили дитячі акварелі, а за полотна – дешевий пакувальний папір. Свої перші олівці він поцупив з контори підрозділу. Після смерті батька юнак попрямував до «Великого Смогу»[16] – навчатися малювати вже масляними фарбами.
– Але місто Сідней безжалісне, особливо коли ти ще не знаєш тут жодної людини, а з-за вух ще стирчить солома, – розповідав він, підливаючи коньяк три зірочки у свою вже другу філіжанку кави. – Я спробував працювати на кухні: кухарем у готелях, пансіонах, безкоштовних їдальнях, лікарні репатріантів «Конкорд». Просто жах, коли перебуваєш серед тих, хто не розуміє англійської, а всюди, за винятком лікарні, самі таргани. Чого в лікарень не віднімеш, того не віднімеш, – там чисто. Але годують ще гірше, ніж на пасовиську. Потім я переїхав до Кінґз-Крос. Я мешкав у сараї шість на вісім в задній частині будинку на Келлет-стрит, коли познайомився з Паппі. Вона привела мене до місіс Дельвекіо-Шварц, і та запропонувала своє горище за три фунти на тиждень. Гроші можу віддати, коли вони у мене з’являться. Розумієш, всім відомі статуї Діви Марії, святої Терези та інших – вони просто красуні. Але тоді мені здалося, що стара потвора місіс Дельвекіо-Шварц – найпривабливіша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Одного дня, коли стану впевненішим, я намалюю її із Фло на колінах.
– Ти й досі куховариш? – запитала я.
Він глянув з презирством.
– Ні! Місіс Дельвекіо-Шварц наказала мені знайти роботу – затягувати гайки на фабриці. «Ти без великих зусиль заробиш великі гроші, крихітко» – так вона сказала. Я послухався її поради, і, коли не малюю у себе на горищі, затягую гайки на одній з фабрик в Александрії.
– А скільки ти вже мешкаєш у Будинку? – запитала я.
– Чотири роки. У березні мені виповниться тридцять, – відповів він.
Коли я запропонувала помити філіжанки, він жахнувся – гадаю, подумав, що я не зможу зробити цього як належить. Тож я забралася вниз, до власної оселі, занурена у роздуми. Який день! Які вихідні, коли на те пішло! Тобі Еванс. Звучить немов музика. Проте коли він згадав Паппі, в його очах промайнула тінь якогось нового почуття. Печалі, болю. Зрозуміло: він закоханий у Паппі! А її я ще не бачила, відколи переїхала.
Боже, я втомилася! Час вимкнути світло й насолодитися вдруге в житті сном у двоспальному ліжку. Єдине знаю достеменно: більше ніколи не спатиму в односпальному ліжку. Яка насолода!
Середа,
Лондон.
