Максе.
Перш ніж виконати його прохання, Макс нишком подивився на Алісію, котра за вечерею не розтулила рота. Її відсутній погляд, здавалося, волав про те, якою далекою була вона від усього, що відбувалося довкруж, але з незрозумілої причини ніхто, крім Макса, цього не помічав або не хотів помічати. На якусь мить погляди брата й сестри зустрілися. Макс усміхнувся.
– Хочеш поїхати завтра з нами? – запропонував Макс. – Роланд тобі сподобається.
Алісія ледь помітно всміхнулася і, не кажучи ні слова, згідливо кивнула, а в її темних бездонних очах засяли вогники.
– Готово. Вимкніть світло, – наказав Максимільян Карвер, вставивши бобіну з плівкою у кінопроектор. Апарат, здавалося, походив із тих самих часів, що й Коперник, і Макс сумнівався, чи він працюватиме.
– І що ми дивитимемося? – поцікавилася Андреа Карвер, колисаючи на руках Ірину.
– Гадки не маю, – зізнався годинникар. – У гаражі стоїть коробка з десятками плівок, але там немає жодних написів. Я взяв декілька навмання. Не здивуюся, якщо взагалі не буде зображення. Емульсія на плівці дуже легко псується, і після стількох років цілком імовірно, що вона зійшла.
– І що це значить? – втрутилася в розмову Ірина. – Ми нічого не побачимо?
– Є лише один спосіб дізнатися, – відповів Максимільян Карвер, вмикаючи проектор.
За кілька секунд апарат, задирчавши, як старий мотоцикл, ожив, і вітальню прорізало сліпуче світло з об’єктива. Макс втупився в прямокутник, що відбивався на білій стіні. Так дивляться на чарівний ліхтар, не знаючи напевне, які видіння можуть з’явитися з цього винаходу. Хлопець затамував подих, і за мить на стіні з’явилося зображення.
Максові знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти, що ця стрічка не куплена в крамниці, де торгують старими фільмами. Це не копія якогось знаменитого фільму чи призабутої бобіни німого кіно. Туманні, подряпані часом образи незаперечно свідчили, що це продукт аматорської зйомки. То був звичайний домашній фільм, можливо, відзнятий багато років тому колишнім господарем цього будинку, лікарем Фляйшманом. Макс припускав, що те саме можна сказати і про інші бобіни, які батько знайшов у гаражі разом зі старезним проектором. Мрії Максимільяна Карвера про власний кіноклуб розвіялися за одну мить.
Плівка незграбно відтворювала прогулянку в місцині, схожій на ліс. Оператор знімав її, повільно йдучи серед дерев, зображення стрибало, світло й ракурс різко змінювалися, і важко було упізнати, де саме відбувалася ця химерна прогулянка.
– Що це таке? – вигукнула вочевидь розчарована Ірина, глянувши на батька, який спантеличено дивився цю дивну й, судячи з першої хвилини показу, нестерпно нудну стрічку.
– Не знаю, – пригнічено промимрив Максимільян Карвер. – Я не чекав такого…
Макс теж уже втрачав інтерес до сеансу, коли раптом у хаотичному мигтінні кадрів щось привернуло його увагу.
– Може, поставиш іншу бобіну, любий? – попросила Андреа Карвер, намагаючись врятувати від краху ілюзії чоловіка щодо гаражного кіноархіву.
– Стривайте, –
