велосипеди на землю, і Макс підігнав висоту сідла, а заразом перевірив тиск у гальмах.
– Треба ще трохи змастити гальма, – мовив він.
– Так я й думав, – згодився годинникар і взявся до справи. – Слухай, Максе.
– Так, тату.
– Не надто переймайся цими велосипедами, гаразд? Те, що сталося з тими бідолахами, нас не стосується. Не знаю, чи варто взагалі було вам це розповідати, – додав годинникар; на його обличчі відбилося занепокоєння.
– Байдуже, – Макс знову натиснув на гальмо. – Ось так добре.
– Тоді вперед.
– Ти не поїдеш зі мною?
– Ввечері, якщо в тебе ще залишаться сили, я задам тобі жару. Але об одинадцятій маю зустрітися в селищі з таким собі Фредом, він здасть мені приміщення під майстерню. Треба думати про бізнес.
Максимільян Карвер заходився збирати інструменти, тоді клаптем замші витер руки. Макс, дивлячись на батька, запитував себе, яким був Максимільян Карвер у його віці. У родині вважалося, що батько й син схожі між собою, але так само вважалося, буцімто Ірина схожа на матір, а це була одна з тих дурниць, що їх бабусі, тітки і всі ці нестерпні брати й сестри у перших, які з’являються на різдвяних обідах, повторюють рік у рік, наче квочки.
– Макс, як завжди, у роздумах, – усміхнувся Максимільян Карвер.
– А ти знав, що за нашим будинком, біля лісу, є сад статуй? – поцікавився Макс і сам здивувався тому, як сформулював своє запитання.
– Гадаю, тут є чимало такого, чого ми не бачили. У тому ж гаражі повно якихось ящиків, а вранці я помітив, що підвал, де стоїть котел, схожий на музей. Якби продати весь непотріб, що є в цьому домі, мені, мабуть, не довелося б відкривати майстерню; ми б жили на ренту.
Максимільян Карвер запитально подивився на сина.
– Слухай, якщо його не випробувати, велосипед знову вкриється брудом і перетвориться на мотлох.
– Авжеж, – мовив Макс і натиснув на педаль велосипеда, яким Якоб Фляйшман так ніколи й не скористався.
Макс їхав дорогою, що простяглася вздовж берега, повз довгу шерегу будинків, схожих на нову оселю Карверів; дорога вела просто до невеличкої бухти, де розташувався рибальський порт. Біля старих причалів погойдувалися на хвилях чотири чи п’ять баркасів, але переважали тут невеличкі дерев’яні човни, завдовжки не більш як чотири метри, – тутешні рибалки використовували їх, прочісуючи старими сітями море неподалік берега.
Макс проминув на велосипеді човни, що ремонтувалися на причалах, і купи дерев’яних ящиків, які належали місцевій бакалійній крамниці. Не спускаючи очей з невеликого маяка, Макс поїхав до кривого як півмісяць хвилеріза, яким закінчувався порт. Тут Макс притулив велосипед до маяка і сів перепочити на великий камінь – їх було багато по той бік дамби, і море раз по раз лизало їх своїми хвилями. Звідси хлопець бачив океан, що безкінечною смугою світла простягнувся ген за обрій.
Макс просидів отак лише кілька хвилин, коли раптом завважив інший велосипед,
