по-дружньому підморгнув їй.
Під’їхав, гуркочучи, «Карл», Кестер і Юп вискочили з машини. Своїм виглядом Юп скидався на молодого Наполеона. Вуха в нього світилися, мов церковні вітражі. У руках він тримав велетенський, зроблений без будь-якого смаку, срібний кубок.
– Це вже шостий, – сказав, сміючись, Кестер. – Ці хлопці ніяк не вигадають чогось іншого.
– Тільки оцей глек? – по-діловому запитав Альфонс. – А гроші?
– Є й гроші, – заспокоїв його Отто.
– Тоді в нас грошей – як сміття! – зауважив Грау.
– Буде, здається, непоганий вечір…
– У мене? – спитав Альфонс.
– Це для нас справа честі, – відповів Ленц.
– Гороховий суп зі свинячим тельбухом, вухами й ніжками, – почав Альфонс, смакуючи кожне слово так, що навіть на обличчі у Патриції Гольман з’явився вираз глибокої пошани. – Зрозуміло, що я частую, – додав він.
Підійшов, проклинаючи свою невдачу, Браумюллер, він тримав у руці кілька змащених тавотом запалювальних свічок.
– Заспокойся, Тео! – гукнув до нього Ленц. – Тобі забезпечено перший приз на найближчих перегонах дитячих візків.
– Можна мені взяти реванш хоча б коньяком? – спитав Браумюллер.
– Питимеш хоч і з кухля для пива! – сказав Грау.
– Навряд чи виграєте, пане Браумюллер, – авторитетно заявив Альфонс, – Кестера я ще ніколи не бачив п’яним.
– «Карла» я теж досі ніколи ще не бачив поперед себе, – відказав Браумюллер, – тільки сьогодні.
– З гідністю терпи своє горе, – сказав Грау. – На тобі чарку. Вип’ємо за те, щоб через машини занепала культура.
Зібравшись іти, ми хотіли забрати рештки Альфонсової провізії – там іще лишалося вдосталь на кількох чоловік, але побачили тільки папір.
– Бий тебе сила Божа! – сказав Ленц. – Он воно що! – показав він на Юпа, що зніяковіло посміхався: в руках у того було ще повно їжі, а живіт випинався, як барабан. – Це теж рекорд!
Як на мене, то під час вечері в Альфонса Патриція Гольман мала надто великий успіх. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що в неї не вистачить терпцю – сфотографуватися зручніше.
– Це більше пасує до його фаху, – ущипливо сказав я. – Потім він за вашою фотографією намалює й портрет.
– Заспокойся, Роббі, – незворушно відказав Фердинанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. – Ти від горілки стаєш лютим, а я – людянішим. Ось у чому різниця між нашими поколіннями.
– Він усього на десять років старший, – докинув я.
– А як на сьогодні – це різниця на ціле покоління! – вів далі Фердинанд. – На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж ви знаєте, що таке життя? Ви ж боїтеся своїх власних почуттів. Ви не пишете листів – ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну подорож, ви розсудливі в коханні й нерозсудливі в політиці – жалюгідне плем’я!
Я
