на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. Їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:
– У Гамбургу я побував, Там бачив світ прекрасний…
– «О, далі вже не опирайся», – звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали – Армія спасіння відчула себе у стані облоги.
Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:
Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…
– Ходімо зараз же звідси, – сказав я Пат. – Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один від одного кращий. Ходімо!
І знову місто – сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини – на барвисті, сповнені різних спокус печери.
Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, що вирували музикою та блиском, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.
– Благословенний лабіринт! – вихопилося в мене.
– Чому? – спитала Пат.
– Бо ми були там самі…
Вона кивнула.
– Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…
– Ходімо туди ще раз?
– Ні, – сказав я, – зараз не треба. Хочеш чогось випити?
Вона похитала головою.
Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.
– Ти не стомилася?
– Ще ні…
Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.
– Ні, – сказав я, – сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.
Ми рушили далі через майдан і міський сквер.
– Десь тут має бути дафна індика, – зауважила Пат.
– Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?
Пат подивилась на мене.
– Ні, таки справді чути…
– Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…
Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.
– Ходім до мене, – сказав я Пат, – там ми будемо самі.
Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля кладовища ми побачили щось несподіване. Армія спасіння дістала підкріплення: хор вишикувався вже в чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри», а й два ряди «братів», одягнених в уніформи. Співали
