Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк страница 52
Таксі зацікавило трьох покупців. Перший був Гвідо. Він назвав триста марок – курям на сміх. Кремезний чоловік підійшов ближче. Губи його беззвучно ворушились. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він відійшов.
Далі була названа ціна – чотириста марок. Гвідо накинув п’ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було. Аукціоніст поглядаючи на присутніх, виголосив:
– Чотириста п’ятдесят марок – раз, чотириста п’ятдесят марок – два…
Власник таксі стояв із застиглим поглядом, похнюплений, ніби чекав, що його вдарять ззаду по голові.
– Тисяча! – сказав Кестер. Я глянув на нього. – Вона варта трьох, – прошепотів він. – Не можу дивитись, як знущаються з людини.
Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!
– Тисяча сто, – промекав він, моргаючи нам обома очима. Якби він мав очі на спині, то, певне, моргав би й ними.
– Тисяча п’ятсот, – сказав Кестер.
Аукціоніст розійшовся. Він розмахував своїм молоточком, наче капельмейстер. Це вже були гроші, не те що дві – дві з половиною марки, як дотепер.
– Тисяча п’ятсот десять, – вичавив із себе Гвідо.
– Тисяча вісімсот, – кинув Кестер.
Гвідо постукав себе по лобі й відступився. Аукціоніст підскочив. Раптом я згадав про Пат.
– Тисяча вісімсот п’ятдесят! – несподівано вихопилося в мене.
Кестер здивовано озирнувся на мене.
– Ці п’ятдесят я доплачу, – квапливо сказав я. – Це я так, про всяк випадок – перестраховка…
Кестер кивнув.
Аукціоніст присудив машину нам. Кестер зараз же заплатив гроші.
– Диви на них! – сказав Гвідо, що не міг стриматися, підійшов до нас, наче нічого й не було. – Ми б могли купити цю коробку й за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…
– Здоров будь, любчику! – прокричав за ним рипучий голос.
То був папуга в позолоченій клітці; дійшла й до нього черга…
– Шмаркач, – додав я.
Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.
– Отак, – сказав я, підійшовши до власника машини; тепер поруч нього стояла бліда жінка.
– Розумію… – відповів він.
– Нам би краще не встрявати, – сказав я. – Але тоді ви дістали б іще менше…
Він кивнув, нервово потираючи руки.
– Машина добра, – раптом заквапився він, – машина добра, вона варта цих грошей, безперечно варта, ви не переплатили, тут не про машину йдеться, ні, зовсім не про машину, тут, бачите…
– Розумію, – сказав я.
– Нам із цих грошей нічого й не залишиться, –